Серпень вніс, прямо скажемо, низку тривожних моментів до російсько-українських відносин. Передусім, звичайно ж, ідеться про умови постачання російського природного газу. За результатами зустрічей зі своїми російськими колегами в Сочі (це місто, як багатьом відомо, на літо стає неофіційною «другою столицею» Росії), проведених і Президентом України Віктором Януковичем, і міністром енергетики та вугільної промисловості Юрієм Бойком, розв’язати проблему встановлення більш-менш «пристойної» ціни за російське паливо для найближчого сусіда не вдалося.
Те, що така проблема реально існує, а, скажімо, не придумана в Києві, відкрито визнав не хтось там, а сам глава «Газпрому» Олексій Міллер. Ось його власні слова, які наводить офіційна урядова «Российская газета»: «Умови на ринку вуглеводнів складаються для споживачів дуже непросто, а ціни на газ високі, і це є відчутним для республік колишнього СРСР (виділено мною. — О. Ч.)...». Ну, що до цього ще можна додати? Здається, все сказано.
Та коли ціни є «високими» й «відчутними» для країн, які сучасна Росія мало не щодня проголошує своїми «стратегічними партнерами», то за всіма правилами міжнародних відносин саме на часі було б переглянути такі ціни. Та ба! Сам президент Росії Дмитро Медведєв у тому ж Сочі декілька днів по тому заявив, що газовий контракт з Україною може бути переглянуто лише в тому разі, якщо Україна «чимось зацікавить» Москву. А далі Медведєв навів, як не дивно, приклад Білорусі, з якою, мовляв, у Росії раніше також виникали спори з газового питання, але зараз сторони знайшли взаємоприйнятне рішення, та до того ж Митний союз допоміг.
Певна річ, людина, яка декілька останніх років, а особливо останні півроку провела де-небудь серед диких племен у джунглях Амазонії — без зв’язку, телебачення й газет, — могла б на підставі таких висловів першої особи Росії зробити висновок, що в російсько-білоруських відносинах «щось таке не дуже добре було, але зараз це залишилося в далекому минулому». Проте не всі решта мільйонів росіян, білорусів та українців, які протягом останніх кількох років з тривогою спостерігали за черговими, з періодичністю в декілька місяців конфліктами у відносинах між Москвою та Мінськом, які є офіційно союзниками!
А навесні-влітку поточного року в російсько-білоруських відносинах узагалі відбувалося таке, що вже не було схоже на звичайне «чергове загострення відносин», а скоріше — на повномасштабну «холодну війну». У квітні, травні, червні не минало практично жодного дня, щоб будь-які, абсолютно логічні дії білоруського керівництва, яке намагалося взяти економічну ситуацію в своїй країні під контроль, не викликали в кращому разі злісно-знущальних, а в гіршому — відверто ворожих і просто підбурювальних коментарів на обох російських основних державних телеканалах. Чи йшлося про стабілізацію становища на внутрішньому товарному ринку, чи про заходи у валютній сфері — виникало відчуття, що московські проурядові ЗМІ затіяли мало не своєрідне змагання: ну, хто сильніше «вкусить» сусідню країну і персонально її президента Олександра Лукашенка! Про втручання у внутрішні справи іншої суверенної держави ніхто взагалі й не згадував — немовби такого поняття не існує зовсім.
Цікаво, то хіба ж подібне ставлення можна назвати інакше, як інформаційна війна? А це й є невід’ємна складова частина того, що прийнято називати «холодною війною» на знищення противника — але не прямими воєнними засобами. На очах мільйонів людей до офіційного партнера в Союзній державі ставилися як до воєнно-політичного супротивника!
І ніби невтямки було московським горе-стратегам, якої колосальної шкоди російсько-білоруським відносинам і, врешті-решт, самій Росії вони цілком реально можуть завдати своїми діями. Та й не лише російсько-білоруським. Справді, адже не може довго тривати ситуація, коли Росія однією рукою нібито просуває вперед Митний союз із Білоруссю і Казахстаном, а іншою рукою в той же час просто давить одного з партнерів із цього ж самого союзу. Як кажуть, де-небудь та прорветься: Москва своїми діями може просто спровокувати дуже серйозний — яких ще не бувало — конфлікт із Мінськом.
Судіть самі, шановні читачі: дійшло до того, що в червні деякі, вибачте на слові, експерти стали з телеекранів «натякати» на те, що, мовляв, Росії час подумати про доцільність «продовження спонсорування білоруської економіки». Що б ви думали, малося на увазі? Виявляється, безмитні постачання російської нафти партнерові з Митного союзу, тобто те, що, власне кажучи, передбачено підставами саме цього союзу! Якщо такої умови не дотримуються, ні про який Митний союз нема чого взагалі навіть і розмірковувати. Ми, до речі, неодноразово нагадували про це читачам «Дня». Інакше кажучи, російське керівництво підштовхують (а правильніше сказати — провокують) власними руками зруйнувати Митний союз. Тобто діяти за логікою хулігана-першокласника: на зло бабусі (тобто неугодній Москві білоруській владі) візьму та й відморожу собі вуха!
Але ж крах Митного союзу став би не просто черговою «прохідною» невдачею Росії, до яких уже всі звикли. Цей союз — пріоритет усієї російської зовнішньої політики, який багато разів проголошувався. Не буде його — і тоді не лише на всіх інтеграційних планах Росії в «близькому зарубіжжі» буде поставлено жирного хреста. І як тоді пояснювати «вигоди» від такого союзу Україні, чим постійно займаються російські керівники на зустрічах зі своїми українськими колегами! Але це стосується не лише України. Ні, країні, яка руйнує відносини з найближчим союзником, просто побояться довіряти навіть ті держави, керівники яких сьогодні на наших очах постійно обіймаються зі своїми російськими колегами і ведуть багатогодинні переговори на різних зустрічах у верхах. А тепер уже вони точно намагатимуться знайти Росії заміну, причому якнайскоріше: хтось іще сильніше прагнутиме на захід, а хтось остаточно зробить ставку на Китай. Та й узагалі, політичний авторитет Росії у світі, й без цього сьогодні незначний, скотиться, що називається, нижче за ватерлінію.
Мабуть, урешті-решт, елементарний інстинкт самозбереження в Москві узяв гору. Бо ті, хто намагався чинити тиск на Білорусь за всіма напрямами, усвідомили небезпеку продовження подібної політики особисто для себе. І ось, десь із липня антибілоруська вакханалія в російських засобах масової інформації, немовби за помахом чиєїсь диригентської палички, сходить нанівець, і сторони знову сідають за стіл переговорів, говорять про переваги Митного союзу та про плани щодо нових газових контрактів. Але осад все одно залишився...
Утім, не лише осад. Нам було наочно продемонстровано приклад того, як швидко й легко спори — газові чи будь-які інші — з волі московських керівників можуть вирости до масштабів справжньої «холодної війни» у відносинах між країнами. Не можна, щоб щось подібне повторилося з Україною. Що ж до Митного союзу, куди Україну так наполегливо запрошують вступити, то цьогорічний серпень просто «збагатив» наші знання про цю інтеграційну конструкцію. Але детальніше про це — в наступному числі газети.
