Про останні югославські події вже багато говорилося як про останню демократичну революцію в Європі. Напевно, не зовсім справедливо: революції, в тому числі й демократичні, ще цілком можуть відбутися. Швидше, те, що трапилося в Югославії, було логічним наслідком революції, яка почалася 1980-го року в Гданську. Це вже потім у Польщі відбувся історичний круглий стіл, у Берліні пала стіна, Німеччина об’єдналася, а карта Європи почала виглядати зовсім по- іншому.
Розпався СРСР, розпалася федеративна Югославія, все це супроводжувалося війнами, жертвами, біженцями, кризами. Це — теж плата за те, що революція розпочалася. Причому кожен з її учасників ставив перед собою і перед нею різні цілі — тому результати були, є й будуть зовсім неоднаковими. Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії прагнули свободи, бо пам’ятали, що вона дає і як її можна було б використати. Румуни не витримали більше диктатури Чаушеску. Спільного з усіма ними в нас тоді була хіба що ейфорія очікувань.
Югославія, поглинута втратою себе й крахом надій на відтворення «Великої Сербії», дещо затрималася. Переставши бути «неприєднаною» Югославією — творінням маршала Тіто, вона в той же час стала джерелом останніх балканських воєн, які, між тим, так чи інакше підтримували й більшість з тих, хто 24 вересня проголосував за Воїслава Коштуніцу. Як, зрештою, і він сам. І поки Слобо був «на коні», а серби пишалися перемогами над хорватами та мусульманами в Боснії — проблем з популярністю Мілошевича не виникало.
Навряд чи події в Белграді наприкінці минулого тижня були окремою революцією, або останньою революцією століття, яке минає. Але, безумовно, без Гданська, круглого столу та падіння Берлінської стіни не було б і змін у Белграді. Очевидно, серби вже просто відчули себе готовими до змін. Очевидно, для цього потрібні були роки санкцій та ізоляції, для цього потрібно було пережити атаки натовських бомбардувальників, побачити юрби сербських біженців спочатку з Країни в Хорватії кілька років тому, а потім — і з Косово, після акції НАТО. І зрозуміти нарешті, що так жити — не можна.
Революція, якщо оцінювати її не як переворот, але як процес, продовжується. Карта Європи знову перемальовується. На ній проводяться нові «лінії Керзона», які, очевидно, ще зіграють вже в недалекому майбутньому. Як саме — невідомо. Може статися, що далеко не так позитивно, як можуть очікувати ті, хто зараз говорить про їхню виправданість та необхідність. Але саме це може змусити тих, кого таким чином «відрізають» від «загальноєвропейських процесів», тобто в тому числі й нас, зіграти нарешті на випередження — і виграти.
«Сербський варіант», що настав за три роки після «болгарського», може засвідчити лише, що немає нічого неможливого. В тому числі — й для позитивного розвитку.
