Після того, як у лютому Віктор Янукович став четвертим Президентом України, у Вашингтоні та в Європі постала низка питань щодо зовнішньої політики Києва. Очевидно, що деякі зміни є очікуваними. Зрештою, як кандидат пан Янукович висловлював відмінні від його попередника Віктора Ющенка погляди щодо зовнішньої політики. Результати демократичних виборів також несуть певні наслідки.
Здається, що Київ досі перебуває у процесі формулювання своєї зовнішньої політики. Заходу відомо про пропозиції України з набуття позаблокового статусу, продовження співпраці з Європейським Союзом та повернення до Росії, можливо у формі переорієнтації торговельних відносин і приєднання до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Один український високопоставлений урядовець навіть публічно заговорив про перспективу можливого вступу України в союз із Росією та Білоруссю. Тому певне збентеження на Заході щодо напрямку зовнішньої політики України є зрозумілим.
Я супроводжував колишнього заступника державного секретаря Строуба Телботта і колишнього верховного представника ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики Хав’єра Солану під час їхнього візиту до Києва 31 березня — 1 квітня. Організований Фондом Віктора Пінчука візит включав зустрічі з президентом Януковичем, екс-прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та групою інших українських урядовців та політичних експертів з усіх політичних спектрів. Ці дискусії викликали у мене декілька вражень стосовно нинішньої зовнішньої політики України.
По-перше, терміни «неприєднаний» и «позаблоковий» не мають ідентичного значення. Обидва ці терміни використовувались для пояснення політики нового президента, але вони означають різні речі. «Неприєднаний» означає вибір, який ставить Україну посередині між Заходом і Росією, і не дозволяє надто наблизитися до жодної зі сторін. Один високопоставлений український урядовець категорично відхилив цей термін, як неточне пояснення зовнішньої політики України. Він зазначив, що термін «позаблоковий» є кращим і додав, що позаблокова політика запобігатиме інтеграції в НАТО, але не виключатиме наближення до Європейського Союзу.
По-друге, Київ зацікавлений у новій системі європейської безпеки, але в даний момент не має уявлення про неї. Російський президент Дмитро Медведєв майже два роки тому закликав до створення нової європейської чи євроатлантичної архітектури безпеки. Минулого тижня під час зустрічі з нами декілька українських урядовців і експертів із зовнішньої політики порушили цю ідею. Однак, ми не почули від них конкретних пропозицій за винятком бажання Києва здобути підтвердження гарантій безпеки, які були отримані після приєднання України до договору про непоширення ядерної зброї як без’ядерної держави у грудні 1994 року.
З цього приводу я можу запропонувати два спостереження. Зараз набирає форми процес, який може призвести до дискусій і можливо зрештою навіть до угоди щодо євроатлантичної архітектури безпеки. Але розробка цієї концепції може забрати багато часу. Зрештою вона може доповнити такі інституції як ЄС і НАТО, але не витіснити їх. Що стосується бажання України отримати підтвердження отриманих у 1994 році гарантій безпеки, то у грудні 2009 року президенти Обама та Медведєв підтвердили їх у спільній заяві з приводу завершення строку дії договору про стратегічні наступальні озброєння. Києву треба обережно домагатися свого, щоб ненароком не підірвати довіру до уже отриманих гарантій.
По-третє, Україна хоче наздогнати втрачене у відносинах з Росією, хоча, ймовірно, обидві сторони зрозуміють, що не зможуть досягти всього, чого вони прагнуть. Українські урядовці зображають пріоритет, який Київ зараз надає співпраці з Москвою, як відображення бажання «нормалізувати» відносини з стратегічним партнером, які погіршились за минулі роки. Київ сподівається використати «перезавантаження» своїх відносин із Москвою, щоб гарантувати, серед усього іншого, зміни в контракті, згідно з яким він закуповує природний газ у Росії. Однак, незрозуміло, які стимули може Україна запропонувати «Газпрому», щоб домогтися зниження ціни на газ. Подібним чином, Москва сподівається, що зможе спокусити Київ приєднатися до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном, але більшість українців, з якими ми спілкувались, виключили таку можливість. Вони зазначили, що зобов’язання України перед СОТ виключають приєднання до Митного союзу і пріоритет Києва полягає в створенні зони вільної торгівлі з ЄС.
Вчетверте, Київ не прагнутимете отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), але й надалі хоче підтримувати добрі відносини з Альянсом. Питання членства в НАТО чи отримання ПДЧ зняті з порядку дня України. Високопоставлені українські урядовці однак дали чітко зрозуміти, що Україна прагне практичної співпраці з Альянсом. Справді, коли пан Янукович очолював Кабінет Міністрів в 2006—2007 роках, практична співпраця між НАТО і Україною була такою ж тісною як у будь-який момент у минулі п’ять років.
По-п’яте, політика продовження інтеграції в Європейський Союз займає високе місце в списку пріоритетів Києва. Фактично кожен, з ким ми розмовляли, підкреслював важливість продовження євроінтеграції. Вони розглядають угоду про асоціацію, угоду про глибоку і всеохоплюючу зону вільної торгівлі, безвізовий режим з ЄС як засіб досягнення цієї мети. І в цьому немає нічого несподіваного: політична стабільність і економічні стандарти життя в ЄС давно були привабливою силою для країн, що межують з Євросоюзом.
Вшосте, Україна бажає розвивати міцні відносини зі Сполученими Штатами Америки. Ми почули, що президент Янукович хоче розбудовувати відносини на основі Хартії про стратегічне партнерство, яка була підписана наприкінці 2008 року, а також розширити двосторонні відносини між Києвом та Вашингтоном.
Всьоме, значна частина українського політичного спектру побоюється зміни стратегічного курсу України. Деякі заяви з боку українського уряду викликали побоювання, що президент Янукович і його команда має намір здійснити важливі зміни зовнішньополітичного курсу, включаючи напрямки, які можуть поставити під загрозу суверенітет країни.
Визначати зовнішню політику президенту Януковичу. Захід вітатиме цю політику, якщо вона буде позаблоковою, а не політикою «неприєднання», якщо вона віддаватиме перевагу подальшій інтеграції в ЄС, практичній співпраці з НАТО, сильним відносинам зі США, якщо вона має на меті відновлення кращих відносин з Росією і не йтиме на компроміс у питаннях суверенітету України. За таких умов Європейський Союз і Сполучені Штати будуть без проблем взаємодіяти з Києвом. За такої політики НАТО також може співпрацювати, оскільки більшість західних експертів розуміють, що ні українська громадськість, ні її еліта в даний момент не підтримує вступ країни до Альянсу. Двері НАТО повинні залишатися відкритими, але сам Київ має вирішувати як далеко і як швидко він готовий йти далі у співробітництві з Альянсом.
Таким виглядає розумний підхід до зовнішньої політики України — якщо це підхід президента Януковича. Було б дуже корисним, аби він виклав своє бачення взаємодії України зі світом. Така заяву чекають численні авдиторії в Україні та за кордоном і вона могла б відмести певну стурбованість і побоювання, які виникли минулого місяця.
