ЗМІ в багатих країнах постійно посилають своїх репортерів на пошуки «жертв глобального потепління». У донесеннях з Океанії, Бангладеш або Ефіопії журналісти попереджають про близьку катастрофу. Нам говорять про те, що для цих регіонів глобальне потепління стало найстрашнішим випробуванням. Розв’язання цієї проблеми — життєво важливе.
Проте від місцевих жителів ми дуже рідко чуємо про те, що вони перебувають у небезпеці. Ці люди не втратили голос; ми просто не звертаємо уваги на те, що вони кажуть.
Аби ставити питання про їхні побоювання та надії людям, котрі проживають в гарячих точках глобального потепління, було створено Копенгагенський центр згоди. У Мойо, центральній Ефіопії, наші дослідники зустрілися з Тадізом Денк’ю, 68-річним колишнім солдатом, який не має постійного прибутку. «Я ніколи не знаю, коли наступного разу зможу купити собі їжі, — говорить він. — Я лише знаю, що дуже страждаю. Це не назвеш гідним життям».
Тадіз ніколи не чув про глобальне потепління. Коли йому пояснили, про що йдеться, він стенув плечима. У нього є більш насущні проблеми: «Передусім я потребую їжі, а потім — роботи».
Тадіз цього року вже вдруге хворіє на малярію. Він уже не пам’ятає, скільки разів він переносив цю хворобу. Наш дослідник супроводжував його до безкоштовної клініки. Електрики немає. Лікар визнає, що більшість пацієнтів відправляють додому без проведення дослідження або лікування: в клініці скінчилися ліки.
Загроза поширення малярії використовувалася для того, аби переконати значно скоротити викиди вуглекислого газу. Тепліша й вологіша погода сприятиме поширенню малярійних паразитів. Більшість прогнозів зводиться до того, що глобальне потепління до 2010 р. призведе до збільшення населення в зоні ризику захворювання на малярію на 3%.
Найефективніший засіб — скорочення викидів вуглекислого газу, покликаний стримувати підвищення температури в межах двох градусів за Цельсієм, — обійдеться приблизно у 40 трлн. доларів США на рік до 2100 року, згідно з дослідженнями Річарда Тола з Копенгагенського центру згоди. Щонайбільше ці витрати можуть скоротити кількість населення, яке перебуває в зоні ризику, лише на 3%.
Для порівняння: витрачаючи 3 млрд. доларів на рік на протимоскітні сітки, на безпечні для довкілля інсектицидні спреї та субсидії, на нові ефективні способи лікування, кількість інфікованих людей можна буде зменшити наполовину протягом одного десятиріччя. Адже за гроші, потрібні для порятунку одного життя за допомогою скорочення викидів вуглекислого газу, розумніша політика може врятувати 78 тисяч життів.
Звісно, малярія — це не єдина причина для занепокоєння з приводу глобального потепління. За двадцять кілометрів від Мойо наш дослідник зустрівся з Дезі Коріко та її восьмирічним сином Мішелем. Що два тижні Дезі чотири години йде до медичного центру зі своїм сином. За два місяці лікування від недоїдання Мішель значно підріс, та, як і раніше, залишається наполовину меншим від нормальної дитини його віку.
Мішель не є біологічним сином Дезі. Вона всиновила його після того, як його батько здійснив самогубство. Певно, Дезі сама потерпає від невиявленого недоїдання. Воно поширене тут. І немає доріг, електрики й решти інфраструктури. Умови — як у нетрях і негігієнічні. «Ми маємо потребу в усьому», — каже Дезі. Розв’язання проблеми недоїдання було б хорошим початком.
Учасники кампанії в Європі та США використовують загрозу голодування як привід для значного скорочення викидів вуглекислого газу. Проте в більшості регіонів зміни в погоді збільшать продуктивність сільського господарства. За жорстоким збігом обставин, це не належить до тих частин Африки, в яких уже сьогодні страждають від голоду.
У випадку з малярією всі свідчення говорять про те, що прямі заходи є набагато ефективнішими, ніж зменшення викидів вуглекислого газу. Одне ефективне, недооцінене втручання забезпечує мікроелементами тих, кому їх бракує. Забезпечення вітаміном A й цинком 80% зі 140 млн. дітей у світі, котрі недоїдають, вимагає вкладення всього 60 мільйонів доларів США щорічно. За 286 млн. доларів ми можемо отримати залізо та йод більш ніж для 2,5 млрд. осіб.
Вибір жорсткий: за кілька сотень мільйонів доларів ми можемо допомогти майже половині сьогоднішнього населення Землі. Порівняйте це з інвестиціями для боротьби зі змінами клімату — 40 трлн. доларів США на рік до кінця сторіччя, — які зможуть врятувати в сотні разів меншу кількість голодуючих людей (і за 90 років!). Оскільки кожне життя, врятоване від недоїдання за допомогою кліматичної політики, за своїми витратами могло б урятувати півмільйона людей від браку мікроелементів за допомогою прямого впливу.
Деякі говорять про те, що вибір між витратою грошей на зменшення викидів вуглекислого газу та на прямі впливи нечесний. Проте спершу слід виходити з того, що жоден долар не можна витратити двічі. Багаті країни та донори обмежили бюджети й об’єм уваги. Якщо ми витрачаємо більше коштів на скорочення викидів вуглекислого газу, помилково вважаючи, що зупиняємо малярію та скорочуємо недоїдання, то ймовірність того, що ми відкладатимемо гроші на прямий вплив, який міг би допомогти сьогодні, зменшується.
За кожний витрачений долар на сильну кліматичну політику ми в майбутньому можемо чекати благ на 0,02 долара США. Якщо ми витратимо цей самий долар на просту політику, щоб допомогти у боротьбі з малярією або недоїданням сьогодні, то ми могли б чекати благ на 20 доларів США або навіть більше — у 1000 разів ефективніше, коли до уваги беруться всі впливи.
На горі Кіліманджаро в Танзанії, де ефекти глобального потепління вже відчутні, наш дослідник зустрівся з 28-річною Регемою Ібрагім. Чоловік Регеми розлучився з нею, від неї відмовилась її сім’я, коли вона не змогла народити дітей. Для того, щоб визначити, чи стало це результатом безпліддя, вона почала спати з іншими чоловіками. Сьогодні вона ВІЛ-інфікована й є ізгоєм у страшенно бідному суспільстві.
Регема помітила зміни в погоді. Вона каже, що сніг і лід тануть. Вона знає, що наш дослідник має на увазі під «глобальним потеплінням». Однак вона говорить: «Проблема, яка зараз стоїть переді мною, має велику важливість. ВІЛ і проблеми, які з нього випливають, важливіші, ніж танення льоду».
Учасники кампанії за зменшення викидів вуглекислого газу регулярно згадують про сніг і лід гори Кіліманджаро, які тануть. Але нам варто приділяти стільки ж уваги людям, котрі живуть у тіні гори.
Бьорн ЛОМБОРЃ — директор Центру «Копенгагенський консенсус», ад’юнкт-професор Копенгагенської школи бізнесу й автор книги «Охолоньте: довідник скептика-еколога з глобального потепління».
