Цей рік був багатим на важливі для Центральної та Східної Європи дати — 60-річчя від початку Другої світової війни, 20-річчя падіння Берлінської стіни, 5-річчя розширення Європейського Союзу на Схід. Їхня важливість була належним чином відзначена, особливо в Німеччині, канцлер якої, Анѓела Меркель, попри зливу, відвідала святкування річниці подій 1989 року разом із Михайлом Горбачовим, Лехом Валенсою та Вацлавом Ѓавелом. Проте атмосферу помітно зіпсувала світова рецесія, що змусила багатьох у Центральній і Східній Європі непокоїтися про своє сьогодення та майбутнє замість того, аби витрачати час на спогади про минулі подвиги.
Надії на те, що Центральна та Східна Європа (ЦСЄ) уникнуть найгірших наслідків економічної кризи, швидко розвіялися. Труднощі продемонстрували вразливість регіону, передусім — його найсильнішу в світі залежність від зовнішніх позик. Важливу роль у безпрецедентному бумі, який охопив регіон від Балтійського до Чорного моря перед кризою, зіграли саме іноземні кредити. Варто було їм зникнути, як ЦСЄ занурилася у глибоку рецесію. Цього року прогнозується падіння валового внутрішнього продукту всього посткомуністичного регіону в цілому, включаючи колишній Радянський Союз, більш ніж на 6%, причому ВВП єврозони має впасти лише на 4%.
Проте за даними Європейського банку реконструкції та розвитку за середніми цифрами регіону ховається багато варіацій. У Центральній Європі ВВП, згідно з прогнозами, повинен упасти всього приблизно на 3,5% завдяки стабільності в Польщі — найбільшої економіки Центральної Європи. Південно-Східна Європа та колишній Радянський Союз показують набагато гірші результати: їхній ВВП ймовірно впаде на 6,5% і 8,5%.
Різниця між окремими країнами ще помітніша. Польща — єдина з європейських країн уникла цьогоріч рецесії, тоді як ВВП України та країн Прибалтики впав більш ніж на 13%, продемонструвавши найрізкіший спад із часів падіння комунізму. ВВП Росії — найбільшої економіки регіону — знизився на 8,5%, незважаючи на активне втручання держави, що здійснювалося завдяки нафтовим прибуткам минулих років.
На щастя, Міжнародний валютний фонд і Євросоюз вчасно втрутилися, змогли врятувати найуразливіші країни, серед яких Україна, Угорщина й Латвія, від дефолту й пообіцяли не покидати регіон.
Подекуди, наприклад, в Угорщині, криза призвела до падіння урядів. Однак у цілому суспільні протести були не дуже гучними навіть у випадку жорсткіших, аніж у Західній Європі, антикризових заходів — зокрема, скорочення зарплат у державному секторі Прибалтики, що місцями сягало 20%.
Хоча у виборців лишається чимало претензій до своїх посткомуністичних капіталістичних суспільств, пов’язаних насамперед із корупцією та несправедливим розподілом багатства, вони не ставлять під сумнів фундаментальні цінності демократії та вільного ринку. Особливо це стосується нових країн Євросоюзу, де небагато хто хотів би повернутися назад у 1989 рік.
Цей рік підкреслив іще одну вразливу сторону регіону — залежність багатьох його країн від імпорту газу з Росії. Коли суперечка про контракти між Росією та Україною, через зношену трубопровідну систему якої проходить 80% експортованого з Росії газу, змусила Москву на два тижні припинити постачання Києву, це призвело до перебоїв із газом у регіоні.
Хоча врешті-решт Росія й Україна врегулювали суперечку, страх повторення того, що сталося, додав нового імпульсу зусиллям ЄС щодо інтеграції європейських ринків задля захисту слабких країн, а також проектів альтернативних газопроводів. Ідеться як про два російські проекти — «Північний потік», що перетинає Балтійське море, та «Південний потік», який іде через Чорне море на Балкани, — так і про амбітний європейський план будівництва газопроводу Nabucco, що має з’єднати Центральну Європу з Каспійським басейном.
Кажучи в найширшому сенсі, стосунки між Росією та Заходом дещо покращилися після обрання президентом США Барака Обами, його візиту до Москви та пропозицій «перезавантажити» зв’язки з Москвою, які погіршилися за Джорджа Буша.
Втім, напруженість — як і раніше — зберігається. Спогади про торішню війну між Росією та Грузією свіжі в пам’яті, як і побоювання, пов’язані з агресивною політикою, яку Москва веде відносно своїх сусідів, включаючи Україну — найбільшу пострадянську республіку після Росії.
Євросоюз і Росія досі не відновили довгоочікувані перемовини за новою Угодою про партнерство та співпрацю. Хоча пан Обама ставиться до Москви з тією пошаною, якої вона вимагає, і, до того ж, почав обговорювати з нею новий договір про стратегічні озброєння, реальні інтереси президента США лежать в інших місцях — у Афганістані та на Близькому Сході.
Тим часом Володимир Путін тримає владу в своїх руках так само міцно. Перейшовши на пост прем’єр-міністра й посадивши у президентське крісло свого протеже Дмитра Медведєва, він усе одно лишився наймогутнішим лідером у Росії. Рейтингам його популярності економічна криза майже не зашкодила, а його авторитарний режим продовжує придушувати будь-яку критику.
Пан Путін нещодавно зізнався, що він думає про те, щоб повернутися на пост президента 2012 року, коли закінчиться термін правління пана Медведєва. Сам пан Медведєв каже, що він не проти залишитися у Кремлі ще на один термін. Утім, більшість росіян упевнена, що правити в будь-якому разі продовжуватиме пан Путін.
Натомість в Україні за п’ять років після помаранчевої революції герой 2004 року президент Віктор Ющенко очікує практично гарантованої поразки на майбутніх президентських виборах наступного місяця.
Судячи з усього, його наступником стане або його колишній союзник, а нині ворог, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, або Віктор Янукович, котрий був 2004 року затятим опонентом пана Ющенка. Проте навіть якщо пан Ющенко програє вибори, спадщині помаранчевої революції, мабуть, ніщо не загрожує, оскільки програє він у відкритій боротьбі за владу. В української демократії безліч недоліків, але вони не роблять її авторитарним режимом, із зрежисованою зміною правителів.
Більшість нових країн — членів Євросоюзу також зуміла знайти той баланс між стабільністю й політичною конкуренцією, який слугує підвалиною демократії. Румунія зараз виглядає дещо вразливою, її президент Траян Басеску намагається сформувати новий уряд після довгої кризи. Угорщину наступного року чекають ключові парламентські вибори, притому, що правляча в ній Соціалістична партія втрачає позиції під натиском консервативної партії «Фідес».
Та говорити, що в будь-якій із цих країн будуть довготривалі політичні труднощі, було б передчасним. Три роки тому за близнюків Ярослава й Леха Качиньських, консерваторів і націоналістів, у Польщі так само наростала політична температура. Однак сьогодні, після парламентських виборів 2007 року, країна під управлінням ліберального прем’єр-міністра Дональда Туска виглядає оазою спокою.
Нинішні члени Євросоюзу надійно захищені, проте перспективи подальшого розширення ЄС туманні. Хоча Хорватія повільно просувається у бік Брюсселю, перспективи останніх балканських країн у цьому сенсі не надто ясні, а перспектива вступу Туреччини стрімко відступає вдалину.
