На «іракському фронті» — чимало новин. По-перше, недавно країна отримала від коаліційних сил право на суверенне проведення політики. По-друге, на лаві підсудних опинився екс- президент Іраку Саддам Хусейн. Обидва факти мали б слугувати стимулом поліпшення повсякденного життя іракців. Однак у повоєнній країні досі лишається чимало проблем, які стають на заваді внутрішньому розвитку. Почасти «коріння» таких проблем походить ззовні. Так, Ірак надзвичайно потерпає від напливу нелегальної зброї із інших держав, яка потрапляє потім до рук небезпечних екстремістів. Вирішення цього питання залежить передусім від надійної охорони кордону. Важлива деталь — в Іраку українські вояки вперше за більше ніж десятирічну історію миротворчості брали участь в укріпленні кордону (іраксько-іранська ділянка довжиною 142 кілометри). Про усі «прикордонні» завдання, які були покладені вищим командуванням на український миротворчий контингент, розповідає старший офіцер відділу бойової підготовки багатонаціональної дивізії «Центр-Південь» підполковник Алі КЕНГЕРЛІ.
— Як сталося, що, окрім суто миротворчих завдань із патрулювання місцевості, конвоювання вантажів та охорони важливих об’єктів в Іраку, українських миротворців залучили ще й до укріплення ірано-іракського кордону?
— Ще до прийняття рішення вищим керівництвом держави щодо відправки українського миротворчого контингенту в Ірак військове відомство України отримало перелік завдань для миротворчого контингенту. Серед них — охорона кордону Іраку з Іраном, оскільки провінція Васіт, визначена для українців як зона відповідальності, була прикордонною. А враховуючи, що після війни з режимом Саддама Хусейна практично усі військові формування Іраку було розпущено, питання контролю за ділянкою 142 кілометри стало дуже актуальним. Таким чином, один iз підрозділів українських миротворців якоюсь мірою перетворився на прикордонний загін.
— Відомо, що до компетенції миротворців входило патрулювання вздовж кордону, здійснення контролю за перетином кордону та недопущення перевозу нелегальних вантажів. Невдовзі після початку місії, окрім цього «букета» завдань, українцям доручили розпочати набір та підготовку кадрів для прикордонної служби Іраку...
— Одразу маю сказати, що не тільки нашому контингенту було поставлено завдання займатися організацією навчання іракських прикордонників. Це стосувалося всіх контингентів, які також мали в зоні своєї відповідальності прикордонну смугу Іраку з іншими країнами. Створенням «кузень кадрів» для місцевої прикордонної поліції займалися й британці, й американці, й іспанці. Хоча їхні зони відповідальності чомусь вважалися більш «гарячими» та фінансування підготовки йшло за категорією «prime», хочу сказати, що ми своє завдання виконали не гірше. Не раз чув схвальні відгуки про роботу українців як від представників командування коаліційних оперативних сил в Іраку, так і від керівництва багатонаціональної дивізії «Центр — Південь».
— У складі 5-ї та 6-ї окремих механізованих бригад не було жодного професійного прикордонника. Як ви можете пояснити успішність запуску та роботи іракського «прикордонного проекту»?
— Я б не став називати це «підприємством». Хоча так, відбір та підготовка кадрів у Академії прикордонної поліції була поставлена на потік і, кажучи про укріплення кордону, можна сміливо вжити термін «прикордонна індустрія». Зараз поясню, чому. Уявіть, що перед вами — пустельна місцевість. Це ще територія Іраку. Кілька кілометрів — і починаються гори Ірану. Ось саме в середині цих кілометрів і проходить смуга кордону. Тривалі війни між цими двома країнами залишили після себе силу-силенну слідів. Невеличке прикордонне містечко Бадра, наприклад, неодноразово в ході бойових дій було буквально знесене вихором артилерійських обстрілів. Навіть сьогодні ви можете побачити залишки його покинутих глиняних будівель. Більшість прикордонних іракських фортів також було зруйновано. Але найнебезпечніші наслідки війн — це мінні поля вздовж усього кордону. Вони стоять так давно, що пустельним буревієм оголило більшість мін. Усе це повоєнне «добро» також стало головним болем українських миротворців. Разом зі словацькими колегами наші інженери проводили зачистку від мін доріг уздовж кордону, власне фортів та територій навкруги них. Кілька місяців знадобилося, щоб здійснити ці роботи. Паралельно хлопці з відділу взаємодії (СІМІС) займалися ремонтом фортів, казарм для прикордонників, їхнім обладнанням, організацією харчування тощо. Одночасно 642 х іракців, які пройшли курс навчання в академії, озброювали, оснащали технікою, засобами зв’язку. Але це на словах так швидко. У житті було складніше. Все це вимагало дуже багато зусиль, нервів та часу, бо робилося нашими хлопцями вперше й практично на голому місці.
— Що ви можете сказати про якісний склад іракських прикордонників?
— Це такі ж люди, як і ми, але з власними особливостями, які зумовлені історичними традиціями, релігією... Спочатку, коли лишень формувалася прикордонна поліція провінції Васіт, постало питання щодо обрання її глави. На цю посаду тоді міг претендувати тільки один кандидат із відповідним авторитетом як серед прикордонників, так і серед населення прикордонної смуги з Іраном. Це — генерал Махмуд. Раніше він уже служив на цій посаді. Але згодом головного прикордонника провінції помітили у корупції, отриманні хабарів та в змові з екстремістами. За погодженням з багдадським департаментом прикордонної поліції генерала було усунуто від виконання обов’язків. На його місце поставили порядного й відданого своїй справі офіцера — підполковника Саада Алі Шумеза, який ще за саддамівського режиму отримав досвід роботи на кордонах із Саудівською Аравією та Іраном. Під його керівництвом ситуація на кордоні вже помітно змінилася на краще. Що стосується рядових охоронців кордону, то це переважно мешканці прикордонних територій. Більшість з них — із звичайних селянських сімей. Вони малограмотні та, як основна маса населення повоєнної країни, страждають від безробіття. Прийняття на державну службу, де зарплата рядового становить 274 тисячі іракських динарів, що дорівнює приблизно 180 американським доларам, — це солідна за місцевими мірками підтримка. Тому бажаючих влаштуватися на службу дуже багато й вони тримаються за неї обома руками.
— 28 червня повноваження перейшли до тимчасового іракського уряду й відповідальність за безпеку теж перейшла до силових структур країни. Як ви оцінюєте спроможність іракських прикордонників вже тільки власними силами, без допомоги українських миротворців «тримати» ділянку у 142 кілометри?
— На мою думку, ми зробили для укріплення кордону Іраку з Іраном усе, що від нас залежало. І навіть більше. Ми розробили структуру батальйонів, підготували особовий склад, місця його служби, оснастили технікою та озброєнням. Тепер справа, власне, за іракцями. Не хочу помилитися в їхній оцінці, але, зрозуміло, хочеться, щоб наша праця не була марною. Час покаже. У будь-якому випадку мешканці прикордонної смуги просять нас поки що їх не залишати. Мабуть, українцям більше довіряють, ніж своїм захисникам.
