Вісторичній політиці Сполучених Штатів щодо прав людини, нашої ролі у співтоваристві націй і близькосхідного мирного процесу відбуваються докорінні зміни — в основному без дебатів, що закінчуються однозначною згодою (іноді за винятком суперечок усередині адміністрації США).
З’явилися певні нові підходи, зумовлені швидкими та продуманими разом із радниками реакціями президента США Джорджа Буша-молодшого на трагедію 11 вересня, але водночас інші підходи, як це видно, продиктовані групою консерваторів, які під прикриттям оголошеної війни проти тероризму намагаються реалізувати свої давно стримувані амбіції. Наша країна, на яку раніше в усьому світі дивилися із захватом, як на головного захисника прав людини, стала головним об’єктом критики шанованих міжнародних організацій, що опікуються цими основоположними принципами демократичного життя. Ми ігноруємо або миримося зі зловживаннями в країнах, які підтримують наші антитерористичні зусилля, й водночас самі заарештовуємо американських громадян як «солдатів противника», таємно й на невизначений термін беручи їх під варту без пред’явлення їм обвинувачень у якомусь злочині й без права на адвоката. Цю політику засудили федеральні суди США, але міністерство юстиції, здається, сповнене рішучості захищати її, й це питання все ще залишається під сумнівом. Так само декілька сотень взятих у полон солдатів руху «Талібан» залишаються ув’язненими на військовій базі США Гуантанамо, при цьому міністр оборони США заявляє, що їх не звільнять, навіть якщо коли-небудь їх судитимуть і визнають невинними. Ці наші акції подібні до акцій правлячих режимів, що зловживають владою і які історично засуджували американські президенти. Хоча сам президент вважає за краще не висловлювати своєї думки, на американський народ майже щодня сиплються заяви віце-президента й інших високих офіційних осіб, в яких стверджується, що нам загрожує величезна небезпека від зброї масового ураження (ЗМУ) Іраку, й містяться обіцянки усунути від влади Саддама Хусейна за підтримки або без участі якихось союзників.
Як наполегливо підкреслюють іноземні союзники, відповідальні лідери колишніх адміністрацій і нинішні посадові особи, нині не існує прямої загрози Сполученим Штатам з боку Багдада. Зважаючи на інтенсивний моніторинг і величезну американську військову перевагу, будь-який войовничий крок пана Хусейна проти будь-кого із сусідів Іраку, навіть незначний випробувальний ядерний вибух, відчутна загроза застосування ЗМУ або передання технологій ЗМУ терористичним організаціям стали б нищівними для нього. Але цілком ймовірно, що подібна зброя буде застосована проти Ізраїлю або наших військ у відповідь на американський напад. Ми не можемо ігнорувати розробок хімічної, біологічної або ядерної зброї, але наша почата в односторонньому порядку війна проти Іраку не є правильною відповіддю. Існує нагальна необхідність в акції ООН з метою примушення Іраку поновити діяльність інспекторів iз озброєнь на його території. Але, мабуть, ми спеціально робимо цей крок менш ймовірним, коли відчужуємо від себе потрібних нам союзників. Очевидно не погоджуючись з президентом і державним секретарем США, віце-президент США Дік Чейні в даний момент відкидає цю опцію як бажану мету.
Діючи контрпродуктивно, ми кинули виклик решті світу, відмовившись від американських зобов’язань за ретельно розробленими в процесі переговорів міжнародними угодами. Категорична відмова від угод про контроль над ядерною зброєю, від конвенції щодо біологічної зброї, від договору із захисту довкілля, від пропозицій про заборону тортур і покарання військових злочинців іноді супроводилася економічними загрозами на адресу тих, хто міг би з нами не погодитися. Ці односторонні акти й твердження дедалі більше ізолюють Сполучені Штати від тих країн, які нам потрібні для боротьби з тероризмом. Трагічно, але наш уряд відмовляється від патронату переговорів між палестинцями й ізраїльтянами. Наша очевидна політика полягає в підтримці мало не будь-якої акції Ізраїлю на окупованих територіях і огульному засудженні та ізоляції палестинців як ворогів у нашій війні з тероризмом, тоді як ізраїльські поселення збільшуються, а палестинські анклави зменшуються. Мабуть, усередині адміністрації США все ще триває боротьба через нашу близькосхідну політику. Чіткі зобов’язання президента дотримуватися основних резолюцій ООН і підтримувати утворення Палестинської держави, по суті, зводяться нанівець заявами міністра оборони США, що за його життя «існуватиме певна спільнота, яка буде створена», і його посиланнями на «так звану окупацію». Це свідчить про радикальний відхід від політики будь-якої американської адміністрації з 1967 року, що завжди базувалася на виході Ізраїлю з окупованих територій і справжньому мирі між ізраїльтянами та їхніми сусідами.
У Вашингтоні нині панують войовничі й незгідні голоси, але вони поки не відображають остаточних рішень президента, конгресу або судів. Виключно важливо, щоб переважали історичні й добре обгрунтовані американські зобов’язання: щодо миру, справедливості, прав людини, довкілля та міжнародної співпраці.
Джиммі КАРТЕР — колишній президент США, президент Картерівського центру в Атланті.
