Спершу Москва, потім Верховна Рада України ухвалили цілу низку емоційних заяв — засудження натовської агресії, неможливість подальшої співпраці з НАТО, навіть перегляд українського без’ядерного статусу — і нічого більше. Виявилося, що ні Росія, яка претендує на роль світової супердержави, ні Україна, яку так багато політиків називало ключовою державою для стабільності та безпеки в Європі, не викликали в НАТО бажання рахуватися з їхніми позиціями. Навпаки, Москва та Київ — змушені рахуватися з реаліями. Причому вже з першими обстрілами Югославії Україна опинилися в набагато делікатнішій ситуації, ніж Росія, яка нібито традиційно підтримувала сербів.
Останні події свідчать: ні виконавча влада, ні депутатський корпус не виробили тієї зовнішньої політики держави, яка б дозволила їй і зберегти власне обличчя, і не повертатися до риторики вчорашнього дня. Розлом стався не за лінією НАТО—Югославія. Вiн стався за лінією сьогодні—завтра. «Завтра», світле демократичне майбутнє, деклароване серед програмних цілей НАТО, не спроможне позбутися аргументів учорашнього дня — грубої цинічної сили, яка, втім, може дійсно виявитися єдиним переконливим аргументом. «Вчора» погрожує повернути до України та Білорусі ядерну зброю, розірвати всі можливі відносини з НАТО, повернутися до більш звичних самоізоляції та протистояння.
«Сьогодні» — в українському виконанні — непереконливе ні для кого. Сьогодні нікому не спало на думку прислухатися до заяв Президента Кучми та МЗС України, де говориться, що лише Рада Безпеки ООН може вирішувати, проти кого та як можна застосовувати силу. Досі немає жодної реакції на те, що Україна пропонує себе як посередника задля врегулювання нового косовського конфлікту — а після оголошеного Югославією розриву дипломатичних відносин зі США, Великою Британією, Німеччиною та Францією вже не йдеться лише про локальний конфлікт. І сьогодні всі чудово розуміють, що гнівні заяви президента та прем’єр-міністра Росії — не що інше, як спроба збереження Москвою власного обличчя. Цю спробу поважають — адже це все не заважає МВФ набагато активніше домовлятися з Росією, ніж тиждень тому.
Надто мало віриться, що аналітики США та НАТО не змогли прорахувати варіанту, коли б Югославія не просто не погодилася підписати неприйнятну для неї угоду під ударами «Томагавків», але б пішла на прямий опір — притому патріотичний порив об’єднує й прихильників, і противників Слободана Мілошевича. Виникає враження, що американська дипломатія робила все можливе, щоб переговори з Мілошевичем завершилися саме таким результатом — і за цим, очевидно, стоять дуже ретельно прораховані інтереси. Це, очевидно, і є проголошена нова стратегія НАТО — коли поставлено конкретні цілі, не зупинятися ні перед чим. НАТО стає єдиним світовим розробником геополітики та реалізатором цих ідей.
Однією з ознак цих ідей стали подвійні стандарти. Якби ситуація в Косово була єдиною в Європі чи євроатлантичному просторі, якби раніше дуже схоже не розвивалися події в російській Чечні чи в турецькому Курдистані, — тоді дійсно можна було б говорити про те, що НАТО залишилося останнім, хто може вплинути на ситуацію. Але там про бомбардування не йшлося. Відтак великий цинізм у великій політиці ніхто не скасовував. І до цього Україна теж виявилася не підготованою — адже іще вчора представники її виконавчої влади вважали, що мають досить аргументів, щоб переконати народних обранців у миротворчому характері нового НАТО, яке здебільшого опікуватиметься «новими загальними викликами». На коні залишаються лише українські ліві — вони не можуть нічого запропонувати для різкого економічного та соціального зростання України, проте отримують змогу перемогти на антизахідній риториці. На державних телеканалах за громадську думку ніхто з представників влади не бореться.
Для України всі пов’язані з НАТО та Югославією останні події насправді надають, можливо, останній шанс — визначитися. Визначити передусім свої справжні інтереси. Розібратися в подіях спокійно, без істерик, розрахувати — з ким і як ВИГІДНО дружити, де і які ми маємо справжні, довгострокові, серйозні інтереси, з ким дійсно потрібно дружити аж до стратегічного партнерства і як. Зовнішня політика України повинна бути «проукраїнською», — заявляє Президент Кучма. Він пояснює, що вона не може бути ні прозахідною, ні проросійською, але не може пояснити власному народові, якою саме вона повинна бути.
Захід вимірює свою політику поняттям «ринок» — або є ринок для своїх товарів та капіталів, або немає. Україна не може собі дозволити таких міркувань хоча б через те, що її єдиним серйозним економічним партнером є Росія. За останні роки влада, постійно стурбована внутрішнім та зовнішнім балансуванням, не зробила фактично нічого для того, щоб проголошена європейська орієнтація розпочалася з економіки та торгівлі. Сьогоднішня Україна надто сильно залежить від російського ринку, російських енергоносіїв, які можна купувати по бартеру, а відтак — і від російської політики. Сьогоднішня Україна так само політично залежна від США й від фінансових ресурсів, які зараз має лише Захід. Проголошене стратегічне партнерство насправді обертається величезною стратегічною залежністю від обох гравців світової сцени, відповідною є й українська зовнішня політика. Якщо до цього додати повну відсутність будь-якої продуманої економічної політики держави, розчарування суспільства псевдореформами, псевдозахідною орієнтацією та зрозумілою після цього псевдодопомогою з боку Заходу, стане зрозумілим бажання людей голосувати за суцільне вчора — і ковбасу за 2.20, і риторику протистояння.
Зубожіле населення в будь-якій країні легко вірить міфам. Українця тепер важко переконати, що слов’янське та православне братерство було міфом з самого початку (варто лише пригадати, скільки війн сталося між православними слов’янами — сербами та болгарами). Повернення в СРСР є ще більшим міфом — бо ні сама Росія, ні сама Україна, ні обидві країни разом не витримають нового протистояння економічно. Повернення ядерної зброї на українську територію було б ще більш драматичною помилкою, ніж натовські атаки на Югославію. Якщо тверезо поглянути на економічні можливості держави, то виявиться, що про жодну конфронтацію не може бути й мови в державі, яка не здатна прогодувати власну армію навіть за умов, коли їй ніхто не загрожує. Нова геополітика, яку сьогодні намагається творити НАТО, не терпить слабких. Зовнішня політика України досі була саме політикою слабкої, невпевненої в собі держави, бо лише це вона могла собі дозволити.
Посол США в Україні Стівен Пайфер нещодавно заявив, що не можна ставити Україну в ситуацію, за якої вона буде змушена обирати між Заходом та Росією. Але Україна не зможе обрати Захід, доки Захід не обере її. А Захід не обере України, бо, по-перше, не має в цьому нагальної потреби — полюсом сили виступає й виступатиме Росія, передньою лінією оборони (не лише військової) — Польща. По-друге, безпорадна економічно й психологічно, Україна виглядає швидше опудалом, ніж гідним партнером. Сьогоднішня Україна змушена змиритися зі створенням без її участі перших рис нового світового порядку — не має великого значення, в Косово, Вашингтоні чи Варшаві це відбувається. Україні, очевидно, доведеться обирати не між Заходом та Сходом, а як саме бути і з Заходом, і зі Сходом. Як створити своє обличчя, зберегти його — і при цьому робити лише те, що їй справді вигідно.
