Одним з основних передвиборчих лозунгів лідера партії «Громадянська платформа» Дональда Туска була обіцянка нормалізації відносин Польщі з деякими країнами Західної Європи (насамперед, із Німеччиною) та Росією. Вся тогочасна опозиція уряду Ярослава Качиньського в пух і прах критикувала лінію зовнішньої політики, обрану консервативною партією «Право й справедливість», через її, як вважала опозиція, авантюризм і нераціональність.
Тому було природно почути в зверненні вже прем’єра Туска до Сейму, і виступах нового міністра закордонних справ підтвердження курсу на лібералізацію відносин з іноземними країнами. Дональд Туск дозволив собі у виступі навіть таку сміливу обіцянку, як виведення польських військ з Іраку. В чому реально може виявитися лібералізація, якщо відкинути політичну риторику й постаратися спрогнозувати зміну поведінки Польщі на міжнародній арені?
Для початку потрібно зупинитися на новому міністрі закордонних справ Польщі — Радославі Сiкорському. Це той випадок, коли особистість має значення. Пан Сiкорський належить до відносно молодої генерації польських політиків (1963 року народження), яка ідейно формувалася під впливом руху «Солідарність» у 80 тіминулого столiття. Він був активним опозиціонером у 80 ті, у1981—1989 рр. перебував у Великій Британії в статусі біженця, де працював журналістом. Одружений з американською журналісткою, яка писала також і про ГУЛАГ. Із 1992 року Сiкорський включився в політичне життя Польщі, причому був пов’язаний, швидше, з право-консервативною частиною польської політичної сцени: входив у партію Рух відродження Польщі, де в період прем’єрства лідера партії Яна Ольшевського був заступником міністра оборони, відмітився активними діями в напрямі інтеграції Польщі в НАТО. У більш ліберальному уряді прем’єра Єжи Бузка в 1998—2001 рр., Сiкорський був заступником міністра закордонних справ, відповідав за зв’язки з діаспорою, був головою фонду «Допомога полякам на Сході».
У 2005 році Радослав Сiкорський став сенатором за списками партії «Право й законність». У 2005—2007 рр. був міністром оборони Польщі, причому, як в уряді Марцинкевича, так і в уряді Ярослава Качиньського. Ще в червні 2006 року Сiкорський сам зізнався у факті співробітництва з 1995 року з військовою розвідкою Польщі, тоді ж (за порадою президента Леха Качиньського) відмовився від британського підданства. Однак сам 7 лютого 2007 року подав у відставку, не погоджуючись із діями шефа військової контррозвідки Польщі Антонія Мацеревича. А вже 21 жовтня був обраний сенатором за списками «Громадянської платформи».
Варто зазначити, що на відміну від деяких інших колишніх союзників братів Качиньських, Сiкорський відійшов від співробітництва з ними без публічного скандалу, хоч (особливо в період передвиборної гонки) неодноразово зазначав, що в оточенні президента проти нього плели палацові інтриги.
Із цього можна зробити висновок, що Радослав Сiкорський навряд чи сильно змінився ідеологічно з лютого 2007 року, його відхід із партії Качиньських був зумовлений особистим конфліктом. Його затребуваність Туском пояснюється, швидше, високим професіоналізмом і великим досвідом Сiкорського, ніж вірою в те, що новий міністр за півроку став лібералом.
ПОЛЬСЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ
За урядів «Права й справедливості» криза в польсько-німецьких відносинах була зумовлена двома проблемами: відмовою Німеччини підтвердити на урядовому рівні свою незгоду з вимогами громадських організацій переселених із Польщі німців щодо Варшави. Сильне роздратування польських політичних еліт викликали також німецько-російські відносини в паливно- енергетичному секторі, проблема газопроводу в обхід Польщі.
Можна припустити, що у відносинах із Німеччиною Польща, ймовірно, займе зважено-критичну позицію. Польські політики продовжать переконувати німецьких колег у необхідності Німеччині відмежуватися на урядовому рівні від вимог різних реваншистський громадських організацій у відношенні до Польщі. Сiкорський докладе всіх зусиль для переконання німців, що газопровід з Ямала потрібно вести не морем, а через Польщу. Радослав Сiкорський, який займався в 90 ті проблемами польської діаспори на Сході Європи, не залишить без уваги й будь-які європейські почини України, якщо в Берліні в когось виникатимуть питання щодо доцільності дороги України на Захід.
У чому ж можуть полягати зміни? Навряд чи міністр Сiкорський і уряд Туска загалом висуватимуть на противагу мовчанню німецької влади на тему реваншистів офіційні плани про перегляд німецьких компенсацій Польщі за окупацію в період Другої світової війни, як це намагалися робити Качиньські. Будь-яка незгода Німеччини з Польщею буде й надалі розкритикована, але не в ультимативній формі й без символіки часів Другої світової війни. Це пояснюється тим, що Туск зробив ставку на відверто неліберального Сiкорського з умислом і готовий його сприймати, то у відповідь прем’єр здатний вимагати від нього більш ліберальної риторики у відносинах зі стратегічно важливим сусідом. Хоч, гадаю, молоде покоління політиків і саме розуміє, що ультиматум — виняткова міра на міжнародній арені. Чекати, що польсько-німецькі відносини повернуться в русло молодший-старший брат, як це часто виглядало при соціалістах, не варто: тоді перед Польщею стояло стратегічне завдання входу в ЄС, сьогодні вона вже там і, будучи спроможною діяти сама, не вимагає патронської опіки.
ПОЛЬЩА ТА РОСІЯ
У польсько-російських відносинах основні непорозуміння виникали щодо зняття російського ембарго на польське м’ясо (Польща, як відомо, у відповідь ввела вето, яке не давало можливості почати переговори на тему нового трактату між ЄС і Росією). Також сильне роздратування Москви викликала позиція Варшави щодо ПРО й часті спогади польських політиків про біди, які були принесені Польщі Радянським Союзом. Варшава, в свою чергу, була незадоволена проектом газопроводу в обхід Польщі.
Є така думка, що Сiкорський будь-яким способом постарається переконати Кремль у доцільності побудови газопроводу не морем, а через Польщу. «М’ясну війну» не можна вважати закінченою, не дивлячись на те, що Польща 6 грудня зняла своє вето в Раді Європи й тим самим передала м’яч на полі росіянам. Сiкорський зробив жест — далі справа за Кремлем. Якщо Москва не зніме ембарго в доступному для огляду майбутньому — польське вето може знову набути актуальності.
Говорячи про історичні проблеми між Польщею та Росією, такі як Катинь, важко передбачити, як відносини щодо цього розвиватимуться далі: польське суспільство дуже сильно відчуває образу за репресії і 40-рiчне перебування в соціалістичному ладі, щоб польська влада «не звертала уваги» на те, звідки прийшли ці біди, сучасні ж російські політики занадто болісно реагують на спогади про нещастя, принесені радянським комунізмом. За такого положення можливе все.
Можна припустити, що згода чи не згода Варшави на розміщення ПРО прийматиметься без оглядки на Кремль. Навіть якщо з цього питання буде оголошений референдум, то це можна буде назвати, швидше, впевненістю уряду Туска у своїх силах, ніж перемогою Москви. Швидше за все, у відносинах зміниться риторика, але не головна лінія. У разі незгоди Німеччини й Росії змінити маршрут газопроводу, Польща використає весь свій вплив, щоб не допустити його побудови в обхід своєї території.
ПОЛЬЩА, ЄС І США
У період урядів «Права і справедливість» у Західній Європі звучало багато звинувачень Польщі, що вона, ставши політичною частиною Європи де-юре, не хоче ставати нею де-факто. Як звинувачувальні аргументи Брюссель використовував і факт польського вето на Росію, і згоду на розміщення ПРО без консультацій із колегами з ЄС, і, найголовніше, — можливе вето Польщі в питанні прийняття нового трактату, що реформує ЄС.
Критика Качиньських за зайву впертість в Європі й сильний американізм був характерний і для всього опозиційного періоду «Громадянської платформи».
Тут виникає запитання: адже міністр Сiкорський, усе своє політичне життя був прихильником проамериканської орієнтації Польщі? Так, дійсно, складно змінити життєві погляди за кілька місяців. Туск і лідери «Громадянської платформи» були навпаки — прихильниками вельми помірного американізму. Одним з основних ідеологічних постулатів «Громадянської платформи» є те, що Польща — невід’ємний елемент західноєвропейської політичної архітектури. Ні, Качиньські, як і всі нормальні поляки, також були з цим завжди згодні. Але вони при цьому були прихильниками Республіканської партії США, яка розглядає Європу, як частину цивілізованого світу на чолі з США. Провідні політики «Громадянської платформи» схильні швидше бачити Європу, як незалежну частину цивілізованого світу.
Чи здатний Дональд Туск знайти реальний баланс між цими двома ідеологіями — покаже час. Поки ж він, незважаючи на жорстку критику польських лівих, не планує під час підписання договору про реформування ЄС, підписувати Хартію основних прав і свобод ЄС. Те, що Туск висловлюється за найшвидше введення євро в Польщі — момент, швидше, економічного, ніж політичного характеру. Обіцянки про виведення військ з Іраку і більш зважене відношення до питання розміщення ПРО в Польщі можуть так і залишитися обіцянками, оскільки вивести війська обіцяли й брати Качиньські, а ввів їх туди абсолютно, здавалося б, не проамериканський соціаліст Кваснєвський і його уряд.
Iснує думка, що під впливом зміни стилю поведінки польських політиків в Європі, що відбувається вже зараз, сама Європа здатна більше прислухатися до польських ініціатив: потрібно пам’ятати, що Польща в ЄС новачок і деякі «старожили» ЄС не відразу були спроможні зрозуміти спектр польських інтересів, прийняти, що її інтереси — частина європейської політики. Варто врахувати, що Туск розуміє: Польща — не маленька Чехія, вона може диктувати умови Брюсселю, вимагати підвищеної уваги Євросоюзу до Центру ті Сходу Європи.
ПОЛЬЩА ТА УКРАЇНА
Щодо польсько-українських відносин у зв’язку з політичними перетвореннями в Польщі? Тут навряд чи трапляться які-небудь зміни. Польська дипломатія ще в 90 ті усвідомила важливість прозахідної орієнтації України. Це признавалося соціалістом Кваснєвським, консерватором Качиньським, було б ненормально, якби від цього відмовилася команда Туска. Сам Дональд Туск у жовтневому інтерв’ю тижневику Wprost перед виборами, торкаючись теми Євро-2012, зазначив, що весь цей проект є виключно заслугою українців. Це демонструє, що новий прем’єр живе в реальному світі й розуміє, що Україна може бути в чомусь кращою за Польщу, здатна бути рівноправним партнером. Подібна позиція не може не радувати, оскільки польська журналістика в цьому питанні не може похвалитися об’єктивністю: багато польських журналістів і оглядачів незалежно від віку, під час освітлення українських тем, діють за однією налагодженою схемою — репортаж із будь-якої країни з середнім рівнем життя нижчим за польський, акцентує увагу виключно на проблемах і мінусах цієї країни, часто їх гіперболізуючи. І в 2007 році в серйозних польських ЗМІ можна зустріти тексти, що в Україні середня зарплата насилу дотягує до 100 євро, люди майже голодують і подальший розвиток ланцюга подібних «жахіть». Цей журналістський підхід вже встиг відмітитися й під час малювання перспектив Євро-2012, коли в новинні стрічки деяких телеканалів укидалася погано перевірена інформація про проблеми України зі стадіонною інфраструктурою, замість подачі фактів.
На щастя рівень польських політиків щодо України явно перевершує рівень польських журналістів і Туск тут не виключення. Депутати Європарламенту від «Громадянської платформи» завжди підкреслювали в Брюсселі важливість України для Європи, її європейськість, та й сама «Громадянська платформа» є партнерською партією «Нашої України», тому український вектор зовнішньої політики залишиться без змін у гірший бік. Гадаю, що польський Сейм був би здатний визнати Голодомор Голокостом, а загальна ліберальність риторики Туска дає надію, що процес історичного примирення Польщі та України, адекватна оцінка польськими політиками і вченими польсько-української війни у Західній Україні в 1918—1920 роки, УПА та її ролі в українській історії, не повернеться назад.
ДО РЕЧI
Заступник голови Секретаріату Президента з питань зовнішньої політики Олександр Чалий, який брав безпосередню участь у підготовці недавнього офіційного дводенного візиту в Україну президента Польщі Леха Качиньського і зустрічався з головою канцелярії польського уряду, в коментарі «Дню» зазначив, що україно- польські відносини мають стратегічний характер на основі об’єктивних викликів сучасності. На його думку, будь-яка зміна уряду в Польщі не вплине на стратегічних характер цих відносин. Чалий зауважив, що він не побачив ніяких принципових розходжень між позицією польського президента й урядом. «Вони просто неможливі. Але безсумнівно, нам потрібно якнайшвидше забезпечити діалог на рівні урядів. Ми чекаємо, що найближчим часом після формування «помаранчевого» уряду відбудуться контакти між прем’єр- міністрами Польщі та України. Бо в нас на порядку денному є низка питань, які носять виключно міжурядовий формат і деякі з них, як наприклад угода про Євро-2012, вимагають прискорення роботи. Про ці питання я говорив з представниками польського уряду, і щодо них існує повна підтримка», — повідомив О. Чалий.
