Люди люблять придушувати абстрактні загрози. Вони починають реагувати лише після того, як обпечуть собі пальці. Однак маючи справу з ядерною загрозою, ми навряд чи можемо дозволити собі таку дитячу поведінку.
Почнемо з того, що стара система ядерного стримування, що продовжує існувати в Сполучених Штатах і Росії з часів закінчення «холодної війни», як і раніше включає безліч загроз і небезпек. Незважаючи на те, що міжнародна спільнота здебільшого ігнорує цей факт, загроза залишається.
Треба зазначити, що в 90-х роках США й Росія скоротили свій ядерний арсенал з 65 тис. до приблизно 26 тис. одиниць озброєнь. Але ця кількість, як і раніше, є дуже значною й перевищує раціональний рівень, необхідний для стримування. Більш того, ще тисячу одиниць ядерної зброї знаходиться в руках інших держав. Другою причиною для занепокоєння є те, що світ стоїть на порозі нової ядерної епохи, яка може виявитися ще більш небезпечною й дорогою, ніж епоха холодної війни та гарантованого взаємного знищення (MAD). Більш того, контури цієї нової ядерної епохи вже помітні.
Політичні лідери, особливо в двох найбільших ядерних державах — США й Росії, добре розуміють загрози, які існують сьогодні й які можуть виникнути завтра. Однак нічого не робиться для їхнього контролю, заборони чи ліквідації. Навпаки, ситуація погіршується.
Основні стовпи старого контролю над озброєннями й режиму боротьби з поширенням ядерної зброї були або знищені, як у випадку з Договором про протиракетну оборону, або істотно послаблені, як у випадку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Відповідальність за це лежить здебільшого на адміністрації Буша, яка не лише ослабила міжнародну систему контролю за ядерною зброєю своїм розірванням Договору про протиракетну оборону, але й нічого не зробила перед загрозою кризи Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що насувається.
На початку ХХI століття поширення військових ядерних технологій є однією з головних загроз людству, особливо якщо ця технологія потрапить до рук терористів. Застосування ядерної зброї терористами не лише призведе до великої гуманітарної трагедії, але й змусить світ фактично вступити в ядерну війну. Наслідки такого кроку будуть жахливими. Майже настільки ж тривожним є ядерне перевизначення державного суверенітету, оскільки воно не лише призведе до появи великої кількості дрібних, політично нестабільних ядерних держав, але й збільшить ризик потрапляння ядерної зброї до рук терористів. Пакистан, швидше за все, вже не буде поодиноким випадком.
Міжнародна ініціатива з оновлення й вдосконалення міжнародного режиму контролю, очолювана обома великими ядерними державами, терміново необхідна для запобігання цим та іншим ризикам, пов’язаним з настанням нової ядерної епохи. Адже щоб роззброєння було ефективним, сигнал повинен надходити зверху — від США й Росії. Тут готовність ядерних держав виконати свої зобов’язання з роззброєння в рамках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї має першорядне значення.
Договір про нерозповсюдження, що був гарантом миру протягом більш ніж трьох десятиріч, ґрунтується на політичній домовленості між ядерними й неядерними державами, згідно з якою останні зобов’язуються утримуватися від придбання ядерної зброї, тоді як перші зобов’язуються знищити свій арсенал. Нажаль, поки що була реалізована лише перша частина (хоча й неповністю).
Договір про нерозповсюдження, як і раніше, є життєво необхідним і потребує нагального перегляду. Однак цей оплот міжнародного контролю за поширенням ядерної зброї знаходиться на межі краху. Остання конференція з перегляду цього договору в травні 2005 року в Нью- Йорку закінчилася практично безрезультатно.
Основний дефект Договору про нерозповсюдження ядерної зброї помітний наразі в ядерній суперечці між Іраном і Радою Безпеки ООН: Договір дозволяє розробку всіх ядерних компонентів, необхідних для військового використання (зокрема, збагачення урану) за умови відсутності явної програми розробки ядерної зброї. Це означає, що в нових ядерних країнах одного політичного рішення буде достатньо для того, щоб перетворити ядерну програму з цивільної на військову. Такого роду «безпеки» сьогодні недостатньо.
Ще одне суперечне питання також опинилося на передньому плані в зв’язку з поточним ядерним конфліктом з Іраном: недискримінаційний доступ до ядерних технологій. Розв’язання цієї проблеми потребуватиме інтернаціоналізації доступу до цивільних ядерних технологій, а також заповнення пробілів у сфері безпеки, що існують у чинному Договорі про нерозповсюдження, і набагато більш серйозного моніторингу всіх держав, які хочуть бути частиною такої системи.
Лідери країн світу знають про небезпеки нової ядерної епохи, а також знають, як звести їх до мінімуму. Втім політична воля до рішучих дій явно відсутня, бо громадськість не вважає ядерне роззброєння та контроль над озброєннями політичним пріоритетом.
Це ставлення повинно змінитися. Ядерне роззброєння й нерозповсюдження не є питаннями минулого. Вони мають бути вирішеними сьогодні, щоб не перетворитися на найнебезпечніші загрози завтрашнього дня.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 роки, лідер Партії зелених протягом майже 20 років.
