Радянська ідеологія завжди дивилася в майбутнє. Навпаки, сьогоднішня офіційна російська ідеологія, здається, сфокусована винятково на минулому. Недавня стаття прем’єр-міністра Володимира Путіна для польської газети «Газета Виборча» — написана в пам’ять про 70-ті роковини завоювання Польщі нацистами — демонструє його рішучість зробити європейську історію XX століття важливою частиною бізнесу російського уряду. Ця стаття відображає глибокі невирішені проблеми ери Путіна: нездатність провести лінію відмінності між радянським минулим та російським сьогоденням; безпринципна суміш політичного консерватизму та історичного ревізіонізму; і байдужість, яка межує з нерозумінням того, що є ключовими цінностями демократії.
У своїй статті Путін не журиться через крах СРСР, хоч раніше він називав це «найбільшою катастрофою XX століття». Дійсно, він навіть виславляв демократичні рухи, що поховали Радянський Союз і залишили його без сфер впливу. І він не висловлює симпатій щодо революцій XX століття, які він назвав «глибокими ранами», що людство нанесло саме собі.
Що дійсно хвилює Путіна та його історичних радників, так це пам’ять про Другу світову війну. Вони вважають радянську перемогу над нацистською Німеччиною найвищим досягненням держави та нації, що вони успадковували від СРСР. Вони також розглядають цю перемогу як противагу пам’яті про СРСР як про царство звірячої невиправданої жорстокості.
Не можна сказати, що версія історії Путіна заперечує пам’ять узагалі. Цього літа він публічно проінструктував міністра освіти, щоб епізоди з книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг Гулаг» були включені до програми навчання середньої школи. Швидше, Путіна турбує баланс Другої світової війни і сталінізму в радянській історії. Закликаючи до «контекстуального» і «причинного» погляду на історію, він визнає сталінський терор, але інтерпретує його як відповідь на виняткову необхідність перемогти над нацизмом.
Путін підводить підсумок свого розуміння масштабу війни, нагадуючи про втрату «27 млн. життів своїх співвітчизників». Ця цифра збільшувалася з плином років, оскільки радянські керівники розширили поняття смерть у військовий час до значення загальна «втрата населення», і ця цифра не означає прямих військових втрат. Офіційна оцінка смертей радянських людей у Другій світовій війні виросла з 7 млн. (цифра, запропонована за часів Сталіна) до 20 млн. (Хрущов) і до 26,6 млн. (Горбачов), причому частка смертей серед цивільного населення, за підрахунками Путіна, становить, принаймні, дві третини.
На жаль, Путін не пояснює, кого він вважає своїми співвітчизниками. Якщо він мав на увазі тих, хто жив у межах сучасних кордонів Росії, цифра була б набагато меншою. Натомість він включає всіх громадян СРСР, які померли під час війни, включаючи мільйони українців, білорусів і представників інших національностей. А коли СРСР анексував балтійські країни, Кенігсберг, частини Польщі, Фінляндії, Молдови та Японії, їхні громадяни також стали радянськими співвітчизниками.
Більше того, оскільки «контекстуальна» історія Путіна покладає страждання людей у радянський період на вівтар перемоги у Великій Вітчизняній війні, його цифра змішує тих, хто помер у битві, борючись за СРСР, із тими, кого Ради погубили через масову колективізацію, депортацію і примусову працю. За цією логікою можна й перекласифікувати жертви терору, колективізації й голоду 30-х років задля збільшення кількості жертв Гітлера в СРСР.
Путін поєднує дві події, що ініціювали Другу світову війну, Мюнхенський договір 1938 року і пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року, в одну причинну конструкцію. Обидва акти змови з нацистською Німеччиною були помилкою, пише Путін, але останній був просто відповіддю на попередній. Звичайно, британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен і французький Едуард Деладьє підписали ганебний договір із Гітлером та Муссоліні в Мюнхені. Але коли Гітлер порушив договір, як Чемберлен, так і Даладьє втратили суспільну підтримку, і до початку Другої світової війни жоден із них не обіймав посаду прем’єр-міністра. Однак диктатори залишилися, Молотов та Сталін серед них.
Більше того, коли Мюнхенська угода цинічно благословила розділення Чехословаччини Гітлером, це був офіційний документ, який означав те, про що в ньому говорилося. Але по-справжньому важливою частиною пакту Молотова-Ріббентропа був секретний протокол, що розділяв Європу на два імперських володіння, Сталіна та Гітлера, без згоди — або навіть без обізнаності — жителів країн, які були прираховані до цих володінь. Молотов, який залишався при владі впродовж усієї війни і аж до 1956 року, заперечував існування секретного протоколу аж до своєї смерті через 30 років. Демократії допускають ганебні помилки, але вони, зрештою, виправляють їх або хоча б вибачаються за них. І вони позбавляють влади тих, хто їх допускає.
Невірно і навіть аморально ставити знак рівності між демократичними та диктаторськими порядками. Але це нове російське рівняння.
Олександр ЕТКІНД — уродженець Санкт-Петербургу, викладач російської літератури в Кембриджі.
