Коли розпався Радянський Союз, багато хто пророкував і кінець організації Північно-Атлантичного договору (НАТО). Проте кілька тижнів тому НАТО провела свою зустріч на вищому рівні в Ризі, столиці Латвії, яка раніше входила до складу СРСР.
НАТО була створена в 1949 році як союз з метою стримування радянської сили. Її увага була зосереджена на Східній Європі, й, як жартували, призначена вона була для того, щоб відганяти росіян, стримувати німців і приваблювати американців. Але епоха холодної війни давно в минулому. Німеччина — демократична країна, яка твердо закріпилася в Євросоюзі, й загрози вторгнення радянських танків на рівнини Північної Німеччини більше не існує.
НАТО вижила, тому що змінилася. Хоча деякі центральноєвропейські країни, що колись були окуповані СРСР, як і раніше, сприймають НАТО як політичний страховий поліс проти відродження російських амбіцій, НАТО вже не спрямоване проти Росії. Більше того, російські офіцери можуть брати участь у військових навчаннях і відвідувати штаб-квартиру НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». Підозрілість і російська гордість не дають змоги НАТО і Росії досягнути більшої згоди; проте ця організація більше не зосереджує своєї уваги на Росії.
Одним із головних завдань, яке виконувала НАТО впродовж першого десятиріччя після холодної війни, було залучення країн, що знову звільнилися, на бік Заходу, вимагаючи від них відповідності демократичним стандартам в обмін на обіцянку членства в організації. Іншим важливим завданням було сприяння відновленню стабільності в проблемному балканському регіоні після розпаду Югославії та воєн, які проходили потім в Боснії та Косово. Миротворчі операції НАТО були стабілізуючим чинником у регіоні. Так, завдяки дипломатії НАТО і ЄС етнічний конфлікт в Македонії не переріс у бурхливу кризу.
Хоча ці дії відіграли важливу роль, багато хто із спостерігачів стверджував, що НАТО доведеться розширити свою сферу уваги за межі Європи. Особливо гострим стало питання, що НАТО доведеться опинитися «або поза своїм регіоном, або поза грою». Це набуло особливого значення після того, як унаслідок терактів «Аль-Каїди» 11 вересня 2001 року в центрі уваги американської зовнішньої політики опинився міжнародний тероризм.
Європейські країни-члени НАТО відреагували введенням у дію положення зі Статті 5 хартії НАТО про взаємний захист і надання США допомоги в Афганістані, де в даний момент перебуває 32 тисячi військовослужбовців НАТО. Війська країн НАТО завдяки спільним навчанням можуть ефективно діяти навіть в тому випадку, коли не всі члени організації беруть офіційну участь. Наприклад, НАТО не брала участі у війні 1991 року в Персидській затоці або в перших етапах афганської кампанії, але завдяки плануванню і бойовій підготовці в рамках НАТО члени організації могли б ефективно співпрацювати у разі необхідності.
Водночас після Риги перед НАТО постає низка проблем. Європа розділена щодо питання американського вторгнення до Іраку, і політики не мають бажання залучати до цієї війни НАТО. Нові відносини з Росією вимагають пильної уваги, і швидке надання членства таким колишнім радянським республікам, як Україна й Грузія, може виявитися нелегкою справою.
Що ж до військового боку справи, то європейським країнам слід збільшити витрати на безпечні засоби комунікації, потужності для авіаперевезень, спеціальні операції, а також навчання діям в умовах застосування хімічної й біологічної зброї, аби мати можливість ефективно вести війну з тероризмом. Франція стурбована надто значним впливом Америки в НАТО і виступає проти такої глобальної ролі НАТО, за якої організація встановлює особливі партнерські відносини з Австралією, Новою Зеландією, Японією та іншими країнами. Французи побоюються, що глобальні амбіції НАТО, особливо в Східній Азії, можуть спричинити непорозуміння з Китаєм.
Але, звичайно, найбільш гострою проблемою НАТО на сьогодні є Афганістан. Уряд Хаміда Карзая залишається слабким, а економіка, як і раніше, залежить від виробництва опіуму. Структури «Талібану» й «Аль-Каїди» знову починають нести політичну і військову загрозу. Деякі країни НАТО, війська яких перебувають в Афганістані, прийняли «національні поправки», що обмежують сферу використання їхніх військ. Хоча на саміті в Ризі деякі з цих поправок були пом’якшені, аби надати можливість допомагати союзникам у серйозних ситуаціях, однак бойові дії в південному Афганістані переважно ведуть Велика Британія, Канада, Нідерланди і США, тоді як війська Франції, Німеччини й Італії розквартировані в більш спокійних північних районах.
Важко уявити, як НАТО може досягти успіху в стабілізації Афганістану, якщо вона не матиме наміру збільшити військовий контингент й надати командирам більшої гнучкості у діях. Для успіху також будуть потрібні додаткові кошти на реконструкцію, розвиток і впровадження альтернативних сільськогосподарських культур замість опіумного маку. Уряди країн Європи і США стурбовані проблемами бюджету, але надання нині значно більшої допомоги Афганістану може обернутися істотнiшою економією в майбутньому.
Однією зi значних втрат, викликаних помилковою політикою адміністрації Буша в Іраку, стало відвернення уваги й ресурсів від справедливої війни в Афганістані. Якби хоча б невелика частина коштів, що спрямовуються в Ірак, була призначена Афганістану, нинішня загроза відродження «Талібану» й «Аль-Каїди», можливо, не була б такою значною. На жаль, Ірак притягує до себе всю енергію політичного процесу у Вашингтоні. Лише деякі за межами Європи докладають зусиль, аби врятувати НАТО від серйозного провалу в її першому великому випробуванні за межами Європи.
Джозеф С. НАЙ — професор Гарварда й автор книжки «Розуміння міжнародних конфліктів».
