З середини 80-х років XX століття Китай разюче змінився. Гостей, які довго не були в країні, заплутує велика кількість шосейних доріг, рекламних щитів і хмарочосів. Навіть відвідування книгарні може шокувати будь-кого, хто вперше ознайомився з Китаєм кілька десятиріч тому, коли здавалося незбагненним, що роботи немарксистських теоретиків коли-небудь чисельно перевершать написані марксистами. Одній iз театральних труп було навіть дозволено поставити на сцені «Скотний двір», знамениту антиавторитарну алегорію Джорджа Оруела, раніше відому читачам країн соціалістичного блоку лише за підпільними виданнями.
Звичайно ж, зміни криються глибше. У 1980-ті роки на вулицях міст не було жебраків, а основна лінія соціального розколу відокремлювала невелику кількість людей з хорошими політичними зв’язками, що вели привілейований спосіб життя, за всіх інших. Зараз є як убогі, так і процвітаючий середній клас. Раніше суботнього вечора в Шанхаї було важко знайти, чим зайнятися. Зараз, часопис «Тайм» називає місто місцем, де «відбувається більше всього подій» у світі.
Двадцять років тому, коли я готувався до своєї першої поїздки до Китаю, похмурий шедевр Джорджа Оруела, «1984», здавався підходящою призмою, крізь яку варто було дивитися на цю «народну республіку». Контроль у Китаї навряд чи був настільки суворим, щоб здаватися втіленням всеосяжної авторитарної держави — «Старшого брата», але паралелі все-таки провести було можна, від осуду багатьох форм «буржуазних» задоволень і розваг — до періодичних пропагандистських кампаній, які наполягали, що два плюс два дорівнює п’яти.
Проте, незважаючи на всі зміни, що відбулися, коли в наші дні іноземні коментатори хочуть приправити свою розповідь про Китай літературною алюзією, Оруел залишається спецією, якій віддається перевага. «Старший брат» зринає в розповідях про цензуру iнтернету. Коли влада видає «Білу книгу» про права людини, згадується «Новомова».
Але чи дійсно це найкраща призма, крізь яку треба розглядати Китай зараз? Варто розміркувати, чи не дає більш реальну картину Олдос Хакслі, шкільний вчитель Оруела, що написав ще один великий і дивний витвір політичної белетристики — «О, чудовий новий світ».
Цей шедевр Хакслі, в якому більше розповiдалося про матеріалізм, керування настроєм, відволікання мас і соціальну фрагментацію, ніж у витворі Оруела, привносить нове бачення того, що насправді відбувається в Китаї у двадцять першому столітті. Ракурс «Чудового нового світу» зі своїм наркотиком «сома», який викликає блаженство, і чуттєвими розвагами, відомими як «відчуванки», що вводять у таке ж всепоглинаюче відчуження, яке в наші дні досягається завдяки відеоіграм і плеєрам «iPod», додає новий вимір розумінню довголіття Китайської комуністичної партії (ККП) як багатогранної правлячої партії.
Зрозуміло, в багатьох місцях «Новомова» все ще живе, а в заявах і діях влади раз у раз виразно чується відлуння витворів Оруела. Проте критика Оруела не допомагає пояснити разючу здатність ККП утримувати владу такий довгий термiн після розпаду більшої частини соціалістичного блоку, навіть під тиском широкомасштабних протестів, включно, за деякими оцінками, з 74 000 окремими інцидентами по всьому Китаю в одному лише 2004 році.
Після прочитання «1984» 1949-ого, року заснування Народної Республіки Китай, Хакслі відправив своєму колишньому учню лист із звеличенням його роману. Він відзначив особливий наголос, зроблений автором на правлінні в дусі «наступити чоботом на горло», і пуританську огиду до насолоди.
Але хіба не більш імовірно, міркував Хакслі, що майбутні правлячі еліти прагнутимуть тримати підлеглих під контролем, відволікаючи їх сексуальними спокусами, розвагами та іншими видами задоволень а ля «О, чудовий новий світ»? У багатьох відношеннях сьогоднішня споживацька культура Китаю є прямим втіленням описаного Хакслі заспокійливого засобу.
Ще одна стратегія управління з «Чудового нового світу» — розділити населення на максимальну кількість груп. Якщо в «1984» головна відмінність пролягає між правлячими і підлеглими, то в «Чудовому новому світі» люди поділяються на різні соціальні групи, що визначаються смаками і способами життя, які не збігаються. Те саме можна сказати і про сучасний Китай, де відмінність між багатим і бідним, міським і сільським населенням, а також побережною і континентальною культурами настільки величезна, що людям різного статусу набагато складніше, ніж раніше, відчувати, що вони поділяють однакові умови життя і цілі.
Зрозуміло, жодний роман не може бути ідеальною призмою, крізь яку можна розглядати будь-яке суспільство. Іноді — як нещодавно, коли для заспокоєння південнокитайських селян, що протестували проти відбору земель державою, було застосовано насильство — ККП усе ще демонструє свою готовність вдатися до придушення в дусі «наступити чоботом на горло». А втім, останнім часом було більше моментів, коли баченню політичного порядку Хакслі віддавав перевагу більше, ніж Оруел.
Під час мого першого після 1989 року відвідування Китаю один бармен сказав мені фразу, яка ідеально характеризувала нову офіційну ідеологію: «Мейю юньдун, шеньме доу кеє» («Поки немає політичних зрушень, все зійде»).
Старший брат Оруела не визнав би це зауваження цікавим. А ось член правлячої еліти з «Чудового нового світу» сприйняв би його як належне.
Джеффрі Н. ВАССЕРСТРОМ — викладає в університеті Індіани (є директором Центру досліджень Східної Азії) і в Каліфорнійському університеті в м. Ірвін. Одна з його книг називається «Китайський чудовий новий світ»
