Приблизно раз на двадцять років наближається кінець Америки — починаючи з XVIII ст., коли граф де Бюффон у Франції назвав країну лігвом виродження, а абат Рейналь говорив про її культурну бідність: Америка ще не дала «жодного хорошого поета, жодного здібного математика, жодного генія». 1987 року в книзі «Піднесення і падіння великих держав» історик із Йєльського університету Пол Кеннеді стверджував, що Сполучені Штати йдуть до загибелі — і це за чотири роки до самогубства Радянського Союзу, внаслідок якого Сполучені Штати залишилися на самоті на підмостках світової влади. Тепер, через два десятиріччя, відбувається горезвісний «великий зсув влади» в бік Азії, внаслідок якого могутність Сполучених Штатів залишиться в минулому.
На перший погляд може здатися, що «Післяамериканський світ» Фаріда Закарії написаний в тому ж жанрі. Але не помиляйтеся. Це безжалісна і розумна книга, яка утримується від примітивних проекцій від кризи до краху. Звичайно, багато що можна оплакувати — від падіння долара до іпотечної кризи, від антиамериканізму, що лютує, до воєн в Іраку і Афганістані, на перемогу в яких підуть роки.
І все-таки Закарії не властиві занепадницькі настрої. Він вважає, що не Гуллівер втратив свою могутність, а «інші виросли». Зрештою, як може цей велет слідом за Римською і Британською імперіями перетворитися на купу пороху, якщо він примудряється вести дві війни одночасно, не звертаючи на це особливої уваги дома? Онучки мільйонів «Роз- клепальниць», які підтримували економіку часів Другої світової війни, тепер по магазинах не розгулюють — якщо вони і роблять покупки до упаду, так це через рецесії, а не через нормований розподіл продуктів.
Справжньою проблемою є піднесення Китаю і слідом за ним — Індії, стверджує Закарія. Китай є найбільш неймовірним прикладом успіху в історії: майже 30 років зростання в межах від 7 до 10%, що само по собі кидає виклик законам економічної гравітації. Зі Сполученими Штатами, Німеччиною і Японією в кінці XIX століття сталися такі ж події, але спад був ціною економічного буму. Для Німеччини і Японії (та й для Росії також) нестримна індустріалізація закінчилася жахами тоталітаризму XX віку.
Але Китай іде вперед і тільки вперед. За влучним зауваженням Закарії, «Китай сьогодні за один день експортує більше, ніж за весь 1978 рік». Модернізація авторитаризму набирає обертів. Гасло партії гласить: «Збагачуйтеся, але під нашим керівництвом», і велика частина 1,3-мільярдного населення Китаю, схоже, з радістю дотримується цього заклику і споживає блага. При концентрації влади в руках Політбюро, Китай не вписується в політичну модель «спочатку стати багатим, а потім норовистим», яка привела до імперіалістичних кар’єр Токіо і Берліна.
Про що тоді турбуватися? «Проблема в розмірі, — пише Закарія. — Китай грає в таких великих масштабах, що не може не змінити сутності гри». Це правда, але зіграймо гру, яка враховує обопільні інтереси. ВВП Китаю (в номінальному обрахуванні) становить приблизно 3 трлн. доларів, а США — близько 14 трлн. доларів. Припустимо, зростання китайської економіки становитиме приблизно 7%. Тоді ВВП подвоїться до 6 трлн. доларів через 10 років і знов подвоїться до 12 трлн. доларів до 2028 року. А тепер припустимо, що економіка США зростатиме своїми історичними темпами, на 3,5%. До 2028 року ВВП досягне 28 трлн. доларів. Це безглузда гра, але не безглуздіше за припущення, що Китай ніби випередить США вже до 2020 року. На частку американського виробництва як і раніше припадатиме близько чверті світового виробництва, як і було в середньому за останні 125 років, нагадав Закарія.
Що можна сказати про переміщення центра сили? У державних справах слово «сила» має більш складне значення, ніж у фізиці. Силове — військовий вплив — зрозуміло, централізовано. Оборонний бюджет Китаю посідає друге місце у світі, але в доларовому обрахуванні Америка витрачає на військові потреби майже стільки ж, скільки всі інші країни разом узяті. Але потуга — принаймні, американська потуга — не завжди «зростає зі ствола гвинтівки», за відомим висловленням Мао Цзедуна, «це економіка, дурень». Чи залишиться Америка вгорі — з девальвацією, дефіцитом і всім іншим?
Розгляньмо супутній елемент влади — культуру. І тут Закарія міркує більш тонко, ніж пересічний прихильник занепадницьких настроїв, зазначивши, що американська перевага не обмежується економічним зростанням і переважанням експорту над імпортом. Він справедливо враховує, що Китай дає 600 тис. інженерів за рік, Індія — 350 тис., а Сполучені Штати — тільки 70 тис. Це правда, якщо ви приєднуєте «автомеханіків і промислових ремонтних робітників» до азіатських цифр. Виключіть їх, і ви отримаєте, що «справді Америка навчає більше інженерів на душу населення, ніж Індія чи Китай».
Суть у тому, що «вища освіта є кращою галуззю Америки» — незважаючи на повільну здачу позицій трьома найбільшими автомобільними корпораціями Детройта. «При тому що в країні проживають 5% світового населення, Сполучені Штати залишаються абсолютним лідером у сфері вищої освіти, на частку якої припадає від 42% до 68% 50 провідних університетів світу» (в залежності від того, хто рахує). «Із університетів Індії виходять від 35 до 50 кандидатів наук в комп’ютерній галузі за рік, в Америці це число становить 1 тисячу», — додає він. Зараз Пекін робить великі вливання у свої університети, як це робив Остін (Техас) у багаті на нафту 70-ті, але Стенфорд та інші як і раніше залишаються вгорі.
В індустріальну еру найбільше значення мало обладнання, тепер же — програмне забезпечення, тобто культура. Це цілий набір: навички, відвертість, інновація, можливості, суперництво. «Це мозок, дурень», — вигукнув би сьогодні Білл Клінтон. І молодість. Китай, Японія і Європа швидко старіють, а Сполучені Штати залишаться молодою державою в XXI столітті. Чому? Імміграція є «секретною зброєю Америки». У моєму класі в Стенфорді бал «А» звичайно діставався студентам на ім’я Кім, Чжоу, Пател і Вертіз, і це не представники «загнаних мас», а їх діти — обдаровані і голодні, які відкинуть старе і створять нове. «Спочатку стати багатим, а потім огрядним і лінивим», — не такою буде доля США.
У чому тоді проблема? «Америка сьогодні залишається глобальною супердержавою, але вона ослаблена». Вона розгубила масу політичного капіталу, але вона все ще краще, ніж конкуренти, управляє «зростанням капіталу, що залишився». Європа багата, але тиха і безтурботна. Росія, що відроджується, дуже жадібна. Китай має більш витончені амбіції, але він залишається класичним ревізіоністом, який хоче більше для себе, але менше загалом. Він вимагає поваги, але як і раніше обирає криваве придушення у вирішальні моменти, такі як криза в Тибеті.
Сполучені Штати останніми роками також поводилися агресивно і дорого заплатили за це. Чому вони зберігають, за словами Закарії, «значну здатність задавати тон»? Як вони можуть бути організатором зустрічі 80 держав в Аннаполісі? Коротка відповідь (моя) така: Америка зберігає владу «за умовчанням», інші можуть боятися її, але хто ще потурбується про світові справи? Можливо, ліберальній мореплавній імперії, на протилежність російській чи гамбурзькій, треба стримати свою владу і своєкорисливість відповідальністю за всіх інших.
І, можливо, іммігранту, що народився в Бомбеї, такому як Закарія, який дійшов від Йєльського університету до Гарварда (де ми були колегами) і до керівництва Newsweek International, треба нагадати велетню, що почав коливатися, про його унікальну і надійну силу. Америка опиниться в небезпеці, лише коли Китай стане захистком для голодних мас майбутнього, які прагнуть свободи і цю свободу отримають.
Джозеф ДЖОФФЕ — редактор Die Zeit в Гамбурзі і старший науковий співробітник Стенфордського університету. Його остання книга називається «Надвлада: імперська спокуса Америки».
