У той час, як лідери європейських країн збираються в Португалії для того, щоб завершити роботу над новою скороченою версією «Договору про реформи», їм буде корисно уявити, що не існувало 50 років європейської інтеграції. Потім уявити, що Європа повинна зробити для розв’язання своїх насущних проблем, особливо, якщо вона могла б зробити це без політичних перешкод, викликаних 50 роками укладання угод у рамках ЄС і застарілими європейськими інститутами.
У доповнення до цього дозволимо розігратися своїй уяві й припустимо, що, навіть якщо цей сценарій ЄС біля джерел свого існування означає відсутність півстоліття співробітництва між європейськими країнами, держави, які входять сьогодні до складу ЄС, проте прагнуть до проведення далекойдучої спільної політики.
Забудемо тимчасово про свою недовіру й спробуємо уявити, що Європа могла б і повинна зробити для того, щоб вирішити найскладніші політичні завдання та проблеми, які визначать те, чи будуть наступні 50 років такими самими конструктивними, як і попередні. Або ж, кажучи іншими словами, розглянемо наші проблеми у світлі існуючих механізмів ЄС і його потенціалу у формуванні нової далекойдучої політики, і задамося питанням, чому ЄС не реалізовує власний потенціал.
Загалом, ми бачимо три галузі, де європейські політики, як на національному рівні, так і на рівні ЄС, могли б досягнути кращих результатів: глобальні проблеми, в яких Європа могла б взяти на себе лідируючу роль, розвиток людського капіталу в ЄС і у всьому світі, та підвищення ефективності власного політичного апарату Європи.
Європі необхідна зрозуміліша й краще пізнавана глобальна політика. Взявши за основу своє лідируюче положення в питанні зміни клімату й поставивши собі жорсткіші цілі, вона потім повинна використати свій міжнародний вплив у галузях економіки й торгівлі для встановлення нових схвалених вченими глобальних стандартів щодо викидів парникових газів.
У питаннях, що стосуються конфліктів і безпеки, Європа повинна рухатися до нового етапу, на якому вона має зайняти ясніші й недвозначні позиції щодо цілої низки питань, починаючи з поширення ядерної зброї і закінчуючи санкціями проти військового режиму в Бірмі. Метою повинне стати перетворення Європи у впливового й справедливого гравця на світовій арені, а не «конгломерату», в якому співіснують різні погляди.
Метою повинне стати проведення зв’язку між інструментами «м’якої сили» ЄС, такими як допомога з метою розвитку та економічне партнерство, і зростаючим впливом у галузі політики й безпеки для того, щоб Європа могла стати глобальною силою, з якою потрібно рахуватися. Звичайно, це означає, що Європа повинна намагатися розширити своє трансатлантичне мислення, щоб ЄС і США могли тісніше співпрацювати в області визначення — і, таким чином, захистити свої спільні інтереси у світі, де їхнє населення разом узяте складає менше 10% світового населення.
Ми далекі від критики зусиль ЄС зі створення загальної зовнішньої політики й політики в галузі безпеки. Але ми хочемо підкреслити те, що добре відомо багатьом людям у Європі, а саме, що темпи росту проблем, пов’язаних із міжнародним розвитком і конфліктами, поки що випереджають політичну реакцію з боку ЄС.
Розвиток людського капіталу в Європі і у всьому світі є життєво важливим елементом майбутніх дій ЄС. Освіта є найприбутковішим капіталовкладенням, яке тільки може зробити Європа, так що остання повинна почати здійснення своєї найамбітнішої на сьогодні стратегії для створення нової динаміки знань і зайнятості всередині ЄС, одночасно допомагаючи розширити доступ до освіти в найбідніших країнах світу.
Європа також, нарешті, повинна взяти за роги бика імміграційної політики — щось, що наполегливо вислизало від уваги багатьох поколінь політичних лідерів. Узгоджені загальноєвропейські імміграційні правила необхідні для того, щоб балансувати апетит Європи до імпорту робочої сили з широко поширеними побоюваннями культурного непорозуміння й суспільного безладдя. Створити справедливішу й багатокультурну Європу буде нелегко, але нездатність відкрито зайнятися розв’язанням цієї проблеми коштуватиме нам ще дорожче.
Уряди європейських країн також повинні рішуче зробити нові кроки зі зміцнення в Європі відчуття загальної історії і цінностей. Сильна європейська самосвідомість є найкращою основою для створення багатокультурного суспільства, що демографи вважають неминучим.
Тим часом, сумніви ще оточують політичні та інституційні механізми, які необхідні Європі для реалізації цих та інших амбітних цілей. Угода лідерів ЄС у середині поточного року щодо «Договору про реформи», направленого на зміну механізмів прийняття рішень в ЄС, зустрілася із полегшеним зітханням, але все ще залишається невизначеним, чи пройде новий договір процес ратифікації в 27 країнах.
На нашу думку, використання урядами країн ЄС системи «голосування кваліфікованої більшості», передбачене в новому договорі, повинно відноситися і до процесу ратифікації. Таким чином, якщо незначна меншина країн-членів не зможе ратифікувати договір, це не стане перешкодою для його прийняття, як це сталося з його попередником — Конституційним договором — у 2005 році.
Жак ДЕЛОР — колишній президент Європейської комісії. Етьєн ДАВІНЬОН — колишній віце-президент Європейської комісії.
