Через ситуацію на Близькому Сході, як передбачають міжнародні експерти, ціни на нафту можуть перевищити позначку 220 доларів за барель. Та чи допоможе це Росії? Ситуація, що складається в головному нафтовидобувному регіоні планети, справді може дуже серйозно позначитися на становищі всієї планетарної економіки. Уже в останній тиждень лютого ціни на нафту підскакували до 118 доларів за барель, а в разі, якщо й надалі триватиме стан невизначеності, а тим більше — загострення ситуації — в цілій низці розташованих на Близькому Сході провідних країн-членів ОПЕК, як передбачають міжнародні експерти, ціни на «чорне золото» можуть перевищити позначку в 220 доларів за барель. Що це може означати для світової економіки, нагадав не хто інший, як російський прем’єр Володимир Путін під час свого візиту до Брюсселя 24 лютого. Звертаю увагу читачів: тут важливий не сам факт визнання очевидних для всіх наслідків, а те, хто зробив таке визнання і за яких обставин.
Отже, Путін після завершення переговорів із членами Європейської комісії під час прес-конференції серед імовірних наслідків близькосхідної кризи назвав різке зростання цін на нафту. Це, звісно, навряд чи кого з присутніх здивувало. Дивним було інше — коментар глави російського уряду про те, що високі ціни на нафту невигідні нікому, зокрема, й Росії. Причина: звуження світової економіки внаслідок «нафтового шоку» неминуче позначиться на Росії як на одному з основних постачальників сировини та напівфабрикатів.
Що ж, якщо мати на увазі останнє твердження, то з ним важко не погодитися. Скажімо, буквально наступного дня, в зв’язку з відкриттям у Росії Року Іспанії та зустрічами президента Дмитра Медведєва і прем’єра Путіна, який повернувся з Брюсселя, з іспанським королівським подружжям «мимохідь» було повідомлено, що в товарообігу з Іспанією експорт Росії на 90% (!) складається з нафти і нафтопродуктів, а також металів. І така ситуація складається в торгівлі Росії з більшістю держав світу.
З цієї позиції, звісно, захмарно високі ціни на нафту неминуче спричинять скорочення її використання провідними світовими державами й відповідне скорочення російського експорту. А далі — ланцюжок: падіння доходів від нафтового експорту — головного джерела наповнення федерального бюджету Росії — призведе до всіляких неприємностей, від суто економічних до соціально-політичних. Звісно, така перспектива для сьогоднішньої Росії з її надзалежною від видобутку та експорту сировини економікою була б схожою на катастрофу. Однак таке, повторимося, можливе в тому випадку, якщо ціни на «чорне золото» стануть справді захмарно високими. А от що буде, якщо вони зростуть, причому суттєво, але при цьому все-таки не захмарно?..
А от у разі, якщо ціни на нафту коливатимуться в межах 110—120 доларів за барель, Росія — точніше, її правляча еліта — зможе безболісно для себе повернутися до докризової ситуації. Насправді бюджет за таких умов знову стане бездефіцитним, і так звані додаткові прибутки можна буде акумулювати в Резервному фонді, за рахунок якого здійснювати в міру потреби — напередодні найближчих виборів, скажімо, — разові соціальні виплати електорально активним групам населення. І нічого змінювати в зашкарублій колоніальній структурі економіки не треба буде, жодної модернізації не треба буде проводити.
Хтось може сказати, що автор цих рядків упереджений, що російське керівництво не на словах, а насправді визначилося на користь модернізації і рішучої відмови від сировинної структури економіки... Ще б пак! Якби це було так, чому б тоді на тій же прес-конференції в Брюсселі прем’єр Путін збився на улюблену тему розширення енергопостачань до Європи? «Якби Північний і Південний потоки вже працювали, — заявив він, — ризиків для Європи (в результаті подій на Близькому Сході. — О.Ч.) було б менше».
Оце так обмовка за Фрейдом! Та це навіть і не обмовка, а ціла програмна фраза. Вона підтверджує, що в душі своїй, у голові своїй російські керівники, як і раніше, вірні ставці на нафтогазові ресурси — як засіб внутрішньої і зовнішньої політики. Гадаю, не треба нагадувати, що однією з політичних цілей згаданих енергопотоків є «ослаблення залежності» від України та Білорусі як країн-транзитерів нафти й газу. Перекладаючи це життєвою мовою — можливість менше зважати на найближчих сусідів і, навпаки, більше від них вимагати...
Інакше кажучи, російський лідер проговорився: його країна, як і раніше, пов’язує свої політичні амбіції з нафтою і газом. Поки вони є... Поки вони є? А що буде, якщо вони раптом вичерпаються? Хто-небудь серйозно прораховував перспективу такого розвитку подій?
Виявляється, так, причому на доволі серйозному рівні, що підтверджує не хто-небудь, не опозиційне джерело, а офіційна урядова «Российская газета». Саме в ній нещодавно — щоправда, не на першій і не на другій шпальті — було опубліковано невелику інформацію про засідання Ради безпеки Росії, що відбулося ще 13 грудня 2010 року, на якому — знову-таки офіційно — говорилося: запаси нафти в країні вичерпано більш як наполовину, і Міненерго РФ не чекає відкриття нових великих нафтових проектів упродовж найближчих десяти років. Це, в свою чергу, означає, що через кілька десятиліть видобувати колишні об’єми нафти — до речі, й газу теж — за нинішнього технологічного рівня в Росії стане просто нерентабельно. Оскільки абсолютно непомітно, щоб вироблялися якісь проривні техніко-технологічні зміни в нафтовій та газовій галузях, можна зробити вирішальний висновок: нафти й газу в Росії може залишитися тільки для власного використання, а її експортні можливості на цих напрямах виявляться повністю вичерпаними.
Таким чином, саме час говорити не про перспективне використання Північних, Південних та інших потоків як політичний тиск на сусідів і не про маніпулювання цінами на нафту й газ як геополітичну зброю, а про те, чи залишиться Росія через 20 років взагалі серед експортерів цих сировинних товарів! Відповідно, Україні й Білорусі саме час подумати про серйозні довгострокові плани поступової заміни такого ненадійного постачальника енергоресурсів, схильного жити тільки сьогоднішнім днем, на більш надійних і солідних, чиї запаси вуглеводнів не вичерпані бездумним розбазарюванням, і плани керівників не поширюються тільки до найближчих виборів.
