Щойно закрилися виборчі дільниці та розпочався підрахунок голосів на президентських виборах у Білорусі, як різними шляхами до центру Мінська посунули колони тих, хто зголосився на заклики опозиційних кандидатів прийти 19 грудня увечері на Жовтневу площу. Власне, прийти на площу, не чекаючи обнародування результатів, ці кандидати закликали увесь час передвиборчої кампанії. Влада у відповідь попереджувала, що несанкціонованого мітингу там не допустить, для наочного переконання на площі залили каток і встановили новорічну ялинку, а генпрокуратура офіційно і персонально кожного попередила про відповідальність за протиправні дії. Але стоянням перед Палацом Республіки, де розмістився інформаційний центр, опозиція не обмежилася. Вже за пару годин натовп трощив двері і бив вікна в Будинку уряду на площі Незалежності. Двоє з присутніх там кандидатів у президенти оголосили, що зайдуть туди «для переговорів» (там же розміщена і ЦВК Білорусі). О 23-ій міліціонери (як із щитами та палицями, так і в цивільному) почали витісняти натовп із площі. Не обійшлося без сутичок. Опозиційні інтернет-сайти зарясніли повідомленнями про десятки побитих і затриманих. Державне телебачення повідомило про 14 постраждалих правоохоронців. Іще до спроби штурму прийшло повідомлення про побиття опозиційного кандидата Володимира Некляєва. Опівночі площу дочищали від мітингувальників, на це ми дивилися разом із польським екс-віце-прем’єром Анджеєм Лєппером, який приїхав до Білорусі як міжнародний спостерігач. Цікава політична біографія лідера партії «Самооборона» містить і сутички з рідною поліцією. Неподалік нас стояла дівиця у товаристві двох парубків, яка час від часу вигукувала прямо в обличчя омонівцям, а також їхнім коллегам аж на інший бік проспекту: «Сукі! Падли, б..!» Її не чіпали... Двома годинами до того пан Лєппер разом із екс-прем’єром Литви Казімірою Прунскене у прямому ефірі каналу ОНТ привітали Білорусь із успішно проведеними виборами, які засвідчили безперечний поступ країни у розвитку демократії...
Так напередодні охарактеризував хід передвиборчої агітації прибулий в Білорусь депутат Ставропольського краю Андрій Разін, більш відомий як авантюрний і успішний продюсер гурту «Ласковий май». І це суща правда: опозиції не перешкоджали агітувати виборців хоч на вулиці, хоч у залах, хоч від дверей до дверей виборців. Більш того, влада не перешкоджала незаявленим ході або пікету. Але її чи то потенціал, чи то бажання явно переоцінили — чимало наданих можливостей кандидати так і не використали. Наприклад, у Вітебську для зустрічей міськвиконком надав 11 залів на 300 осіб кожний. Половина так і лишилася невикористаною. Під мітинги і пікети визначили найбільшу центральну площу Леніна та ще 20 місць просто неба. Пропозиція значно випередила попит і в Гомелі. Порахувати всі проведені там зустрічі з виборцями вистачить пальців на руках. Та й самі кандидати цим не переймалися. Коли під час інтернет-спілкування кандидата Некляєва запитали, чому він не приїхав на анонсовану зустріч із виборцями у Бобруйську, той заспокоїв: «Приїду, коли стану президентом». Схоже, кандидати взагалі обрали для спілкування віртуальну реальність: пристойні особисті веб-сайти в режимі інформагенцій, сторінки в соціальних мережах, он-лайн спілкування та інтернет-теледебати. Це на додаток до традиційних медіа і наданому ефірові державного телебачення. Виявилося, що й тут забагато: одному кандидатові вистачило семи хвилин — решту часу грала музика... Міжнародних спостерігачів подивувала і практично повна відсутність наочної агітації, листівок та інших подібних звичних засобів агітації.
Як годиться для демократичних перегонів, у кандидатів з’явилися піарники, ці гуру і шамани мистецтва мали допомогти претендентам на головну посаду сподобатися електорату. Володимир Некляєв (а йому пророкували друге місце після Лукашенка) під час прес-марафону щиро бовкнув, що консультанти з іміджу змушують його на зустрічі з виборцями і на телебаченні вдягати червону краватку: «Кажуть, одягнеш червону краватку — і 10% електорату твої».
Попри всі ці «ноу-хау» і самовпевнені заяви про власну неминучу перемогу, а з нею і про працевлаштування соратників («Цей поїде послом у Мексику, він давно туди хоче»), головним посланням більшості альтернативних Лукашенку кандидатів було таке: результати не визнавати, прийти на Жовтневу площу в Мінську і вимагати нових виборів «без Лукашенка» (публічно від цих закликів, слід зазначити, відмежувався кандидат Терещенко). Пізніше з’явилася варіація: або другий тур голосування. У якісь торги Лукашенко, зрозуміло, не вступав, а цих опонентів називав «бандитами».
У моєму власному рейтингу найбрутальніших випадків перешкоджання владою опозиційним кандидатам першість здобуло наступне повідомлення з сайту згаданого Некляєва: «Посеред виступу із зали зненацька почулося страшне ревіння: «Що ти х(...)рню несеш! Іди на з’їзд КПРС!». Людина, що дозволила собі ненормативну лексику в громадському місці, виявилася начальником управління облвиконкому. Його виявили, і повідомили про це залу. Він пішов, але як кажуть, піти-пішов, а осад залишився».
Сам кандидат у цей час «ніс» анекдот про гаву з сиром, в якої лисиця питала про вибори, про євросоюзівські мільйони, які він отримає від програми «Східного партнерства» і патріотичні вірші власного виробництва... Програми суперників Лукашенка (а таких, нагадаю, було в небаченій для країни кількості — 9) між собою мало різнилися: обіцянки підвищити пенсії і стипендії, провести приватизацію, внаслідок чого кожний отримає собі шматочок, міцніше дружити з Росією та йти в ЄС, а ще зробити країну нейтральною. А справжньою родзинкою кандидата Дмитра Уса можна вважати окрему тезу про зняття мита і тарифів з українських помідорів — тоді, обіцяв кандидат, їх кілограм буде коштувати як і в Україні — 1 гривню... Доречне питання, чи не варто було при такій світоглядній єдності об’єднатися та висунути когось одного від «єдиної опозиції», принаймні, як було на минулих виборах? І тут велика загадка. До речі, минулий «єдиний кандидат від опозиції», здавалося, розкручений Олександр Мілінкевіч на вибори йти відмовився. Хтозна, можливо, про істинні причини небажання згуртуватися свідчить відкритий лист штабіста кандидата Некляєва Олександра Федути до опозиційної газети «Ніва» із наступним докором: «Соратники Мілінкевіча закидали посольства і західних донорів доносами на Некляєва» Що й казати, грошове питання, а саме, хто отримає «гроші на демократію», вочевидь, і далі псує людей.
«Ми вже стали на ці вибори такою демократичною державою, що я боюся, аби від мене інші президенти не сахалися як від великого демократа, виголошував діючий президент. Ми вже так відкрили країну: приїздіть, хто хоче, навіть кому у свій час було об’єктивно закрито в’їзд, говоріть, що хочте, дивіться урни, бюлетені — все перевіряйте». Попри очевидний сарказм, Лукашенко не перебільшував. Тільки міжнародних спостерігачів зареєструвалося більше тисячі. Не було чомусь російського політика Бориса Нємцова, який, здавалось, міг би разом із Іриною Хакамадою скористатися нагодою скасування статусу персони нон-грата, отриманого колись в обмін на валізку з готівкою для опозиції. Тим паче, Борис Юхимович не раз публічно похвалявся, що після «падіння Лукашенка» гарантовано отримає від нової демократичної влади титулу «почесного громадянина». Хтозна, можливо, його плани зруйнував важливіший захід — його приятель мільярдер Віктор Пінчук влаштував святкування піввікового ювілею у французькому Куршевелі. Мер цього містечка для багатіїв показував в телекамери всі кутні зуби: ювіляр замовив усього аж на 5 мільйонів євро!..
Власних білоруських спостерігачів було 29 тис., зокрема й від опозиції. Автор цих рядків скористався пропозицією президента і отримав реєстрацію незалежного міжнародного спостерігача. Що й дало мені можливість подивитися і на підрахунок бюлетенів в обраному навмання окрузі у приміщенні Палацу залізничників у столиці. Побачене, скажу, напрочуд збіглося з даними пізніше оголошених трьох екзит-полів (серед них і української компанії «ТНС» на замовлення телеканалу ОНТ): упевнена більшість голосів за Лукашенка та друге-третє місце «кандидата «проти всіх».
До речі, голосували білоруси кілька днів — окрім основного, 19-го, перед тим мали ще чотири дні для волевиявлення. Подібне практикується в кількох європейських країнах. Скористалися цією можливістю десь 17%. На іншій дільниці мені розповіли, що достроково прийшов голосувати головний суперник Лукашенка ще на перших виборах у 94-ому — тодішній прем’єр Вячеслав Кебіч. Свої дії він пояснив тим, що хоче вік-енд присвятити зимовій риболовлі. Нині пан Кебіч активний критик економічної політики президента. Але тим не менше, він спрогнозував, що «майдану» не відбудеться, — справжній «майдан» був на початку 1990-их, коли відпустили ціни».
Попри таке навантаження на виборчі комісії, голосування, за мало не одностайним висновком спостерігачів від різних організацій, відбулося на високому організаційному рівні. Простіше кажучи, не довелося побачити, що часто-густо відбувається в нас на дільницях під час голосування, результати якого в підсумку визнаються чесними і справедливими. Упевнений, будь Білорусь зараз членом Ради Європи, звіт делегації звідти зайняв би кілька сторінок із відзначенням значного прогресу та вказівкою на окремі недоліки, ба більше, був ухвалений в залі ПАРЄ за годину — знову ж таки за рахунок вітальних промов.
