Невелика альпійська Швейцарія, розташована в центрі Європи, яка входить до десятки країн із найвищим рівнем життя населення, являє собою унікальний зразок розвитку як у політичній, так і в економічній сфері. Не будучи членом ЄС, зберігаючи де-факто нейтральний статус із 1516 року, маючи найрозвиненішу банківську систему в світі, яка управляє майже 1/3 світового капіталу, ця високорозвинена індустріальна країна з інтенсивним високопродуктивним сільським господарством і майже повною відсутністю яких-небудь корисних копалин, країна, яка надає найвищу якість послуг у сфері медицини та приватної освіти вже давно входить до першої десятки країн світу за рівнем конкурентноздатності економіки.
А що ж знає українець про Швейцарію, крім того, що це країна «сирів, годинників і банків»?
Передусім, це країна, де останнє слово в прийнятті політичних рішень із найважливіших питань належить народу, система прямої демократії функціонує бездоганно. Вона склалася під час утворення сучасної Швейцарії, яка як держава в своїх нинішніх кордонах з’явилася 1848 року. Тоді ж була ухвалена перша конституція Конфедерації, яка являє собою основну частину сьогоднішньої конституції, що діє з 1999 року. Конституцією 1874 року були закріплені положення про проведення загальнонаціонального референдуму та місцевих референдумів, положення про народну ініціативу, які діють і сьогодні.
Головні органи Швейцарської Конфедерації — Федеральна рада, Федеральна асамблея та Федеральний суд. Вища виконавча влада належить уряду — Федеральній раді, що складається з семи членів, кожний з яких очолює один із федеральних департаментів (міністерств). Члени Федеральної ради обираються строком на чотири роки на спільному засіданні обох палат парламенту. До Федеральної ради входять представники чотирьох партій, що набрали найбільшу кількість голосів виборців на виборах до Федеральної асамблеї. Усі сім членів Федеральної ради по черзі за ротацією займають посади президента та віце-президента строком на один рік.
Двопалатна Федеральна асамблея складається з Державної ради, або Ради округів (46 членів, які обираються на чотири роки) та Національної ради (200 депутатів обираються в результаті прямого народного голосування на основі пропорційного представництва на чотири роки). Федеральна асамблея володіє звичайними законодавчими повноваженнями, однак деякі закони мають бути схвалені всенародним референдумом. У відповідності до політичної системи, що склалася в Швейцарії, Парламент мав би схвалювати кожний проект ініціативи, що витікає від Федеральної ради, оскільки саме в ній знаходяться представники всіх провідних політичних партій країни. Однак у більшості випадків ініціативи федеральних радників (міністрів) відхиляються або Парламентом, або народом. Подібний стан справ не викликає урядових криз, вотуму недовіри або відставки радників.
Головні урядові органи Швейцарії знаходяться в Берні, лише Федеральний суд — у Лозанні. Федеральний суд виконує функції верховного суду країни, хоч і не може оголошувати федеральні закони неконституційними. Федеральних судів нижчої інстанції немає, оскільки суди округів відповідають за виконання федеральних законів на нижчих рівнях. Члени Федерального суду обираються Федеральною асамблеєю терміном на шість років. При обранні суддів діє принцип збереження рівного представництва від різних мовних і релігійних общин.
У Швейцарії склалася багатопартійна система. До правих належать Християнсько-демократична народна партія (в минулому — Консервативна соціально-християнська або Консервативно-католицька), основним завданням якої є захист учення й інститутів Римсько-католицької церкви та відстоювання прав округів. Ліві представлені Соціал-демократичною (або Соціалістичної) партією, яка виступає за соціальні реформи, включаючи більш широку участь держави в економічному житті країни, але за умови дотримання партнерства між державою та приватним підприємництвом. У центрі знаходиться Радикально-демократична партія Швейцарії, яка визначала політику країни ще з XIX століття. У сучасних умовах ця партія стала відносно консервативною. Для забезпечення внутрішньополітичної стабільності та збереження демократичної системи в 30-ті рр. ХХ століття демократично налаштовані партії пішли на розширення співробітництва з радикалами. Чим більш ліберально були налаштовані соціал-демократи стосовно уряду, тим більше визнання отримували вони з боку «буржуазного блоку». Із 1959 року на основі міжпартійної угоди кожна з цих партій має по два із семи місць у Федеральній раді, а місце, що залишилося, посідає представник найбільшої з інших партій — Швейцарської народної партії. Представники інших невеликих партій — Зелені, Союз незалежних, Ліберальна партія, Партія свободи — представлені в Федеральній асамблеї, парламенті країни.
Основна стратегічна мета внутрішньої політики — забезпечення стійкості суспільно-економічного розвитку, стабільності політичної системи та ідентичності населення країни. Важливість цієї проблеми визначається тим, що в рамках Швейцарської Конфедерації відсутні єдина спільна мова і національна культура. У цей час форма державного устрою в країні дозволяє зберегти державну єдність і забезпечити стійкість національного, культурного та релігійного різноманіття частин держави. Швейцарія складається з 20 округів і шести напівкантонів, які, своєю чергою, поділяються на більш ніж 3 тисячі громад (комун). У Швейцарії чотири офіційних мови: німецька, французька, італійська та швейцарська ретороманська. Половина населення країни — католики, 48% — протестанти. Збільшується кількість мусульман, і в деяких швейцарських містах уже побудовано мечеті.
Особливістю функціонування виконавчої та законодавчої влади є щорічна автоматична ротація президентів. Президент Швейцарії є всього лише головою Федеральної ради як колегіального органу, і одночасно з цим постом продовжує керувати міністерством, що перебуває у його віданні. Так, наприклад, нинішній президент Конфедерації Ганс-Рудольф Мерц є одночасно й міністром фінансів. Швейцарські федеральні радники (міністри) не ізольовані від народу: їх можна побачити без охоронців у громадських місцях або транспорті. Будь-хто бажаючий може до них підійти й поставити свої запитання. Це також принцип прямої демократії в реальному житті.
Швейцарія є єдиною європейською країною, в якій діє принцип «системи відповідності» суспільно-політичних рухів. Це дозволяє представникам «великої четвірки» політичних партій, що входять до Федеральної ради, очолювати на певний період державу й проводити свою політику. Але, щоб домогтися успіху в реалізації своєї стратегії, партії, що тимчасово перебувають на чолі держави, повинні перебувати в постійному компромісі з іншими членами Федеральної ради, досягати з ними згоди, оскільки ці «інші» також за рік очолюватимуть державу. Таким чином, «система відповідності», при якій різні партії беруть участь у формуванні загальнонаціональних стратегічних цілей, запобігає несподіваним змінам концепцій у суспільному розвитку країни й дозволяє послабити конфлікти й напруженість, яка неминуче виникає в країні з багатьма національними менталітетами та різними релігіями.
Отже, в Швейцарії, згідно із законодавством, існує коаліційний уряд. Коаліційний уряд і парламентські фракції в коаліції домовляються між собою про законопроекти, розробляють і приймають їх. Але всі закони можуть бути оскаржені або розкритиковані населенням на референдумах. Кожен громадянин може безпосередньо включитися в розв’язання державних проблем на кантональному та федеральному рівнях. Для проведення народного референдуму необхідно зібрати не менше 50 тис. підписів для винесення ухвали щодо законоположення, яке розробляється і 100 тис. підписів для внесення змін до чинних правових норм. Тобто народ може примусити уряд і парламент внести певні зміни до ухвалених законів. Власне, народ — це остання інстанція, що приймає ухвали, що є основною характеристикою прямої демократії.
Недаремно на куполі Федерального палацу, де засідає уряд країни, накреслено девіз Швейцарії Unus pro omnibus, omnes pro uno — один за всіх і всі за одного.
