Розпорядженням міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка в 2006 році було створено робочу групу з метою координації роботи МЗС з проблематики Голодомору. На цю групу покладено завдання готувати пропозиції, матеріали для закордонних установ і звітувати перед вищим керівництвом про виконану роботу у цій ділянці. Про те, що зроблено в цьому напрямку і які завдання стоять перед МЗС, щоб Голодомор був визнаний у світі геноцидом українського народу, розповідає «Дню» Олександр СЛІПЧЕНКО, Посол України, керівник робочої групи МЗС з проблематики Голодомору.
— Останнім часом тема Голодомору стала предметом обміну заявами чи радше коментарями зовнішньополітичних відомств України і Росії. Чим це, на вашу думку, викликано?
— Робота з висвітлення проблематики Голодомору велася і раніше. Але в останні кілька років вона набула значного розмаху. Наприклад, у 2003 році у зв’язку з 70 річчям Голодомору за нашою ініціативою в ООН було прийнято Спільну заяву 63 країн, в якій вперше Голодомор було визнано національною трагедією українського народу. Вже тоді позиція Росії, яка заперечила спрямованість штучного голоду саме проти України, перешкодила ухваленню нашого проекту резолюції з відповідною кваліфікацією Голодомору. Минулого року більш ніж у 80 країнах світу було здійснено широкий комплекс заходів, які включали проведення жалобних акцій, лекцій та круглих столів, виставок архівних матеріалів, уроків пам’яті, демонстрації кінофільмів, публікації у ЗМІ тощо, спрямованих на інформування зарубіжної громадськості, роз’яснення тих подій і позиції України.
Не менш активно у цьому напрямі міністерство і закордонні установи працюють і тепер. Основний акцент усіх заходів полягає в тому, щоб домогтися широкого міжнародного визнання Голодомору саме як акту геноциду українського народу, вчиненого авторитарним сталінським режимом, закріпити належне розуміння трагедії Голодомору у тих чи інших офіційних документах. Очевидно, саме ця активність, як ви справедливо зазначили, й спричинила негативну реакцію Росії, хоча це, чесно кажучи, викликає щонайменше подив.
— Недавно російський МЗС у черговий раз висловив різку критику України стосовно того, що українська сторона гостро порушує питання визнання Голодомору. Як ви гадаєте, чи вдасться Україні переконати російську сторону у необхідності визнання Голодомору?
— Дійсно такі заяви російської сторони, як ми вже говорили раніше, були. До речі, на них реагували і наша прес- служба, і міністр, який у спокійних тонах під час недавнього першого засідання двостороннього Підкомітету з міжнародного співробітництва роз’яснив росіянам, що не потрібно подібні невірні тлумачення переносити в контекст сучасних українсько-російських відносин. Це абсолютно недоречно, бо не сприяє нормальному порозумінню і виробленню адекватної позиції, яка зрештою абсолютно очевидна. До речі, міністр Тарасюк весною цього року ініціював постановку питання Голодомору на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД. Він виступив з пропозицію прийняти в СНД заяву чи звернення до міжнародної громадськості у зв’язку з 75 річчям Голодомору. Лавров не заперечує проти підготовки такого документу, але, на його думку, він мав би засуджувати політику, яка призвела до «масового голоду, жертвами якого стали представники різних народів СРСР».
Ми, звичайно, не заперечуємо факту загибелі внаслідок масового голоду на початку 30 х років минулого століття мільйонів жителів Казахстану чи Росії. Тому в Україні аж ніяк не схильні ревізувати історичне минуле, а тим більше — монополізувати право на осуд злочинів сталінізму. Ми розглядаємо своє бажання отримати широке світове визнання Голодомору актом геноциду, насамперед, як моральний обов’язок перед пам’яттю його жертв саме в Україні, де цей голод набув небаченого за розмахом і цілеспрямованого характеру.
Але тут є ще й зовнішній аспект. Оскільки у нас усіх, і в тому числі країн-учасниць СНД, є міжнародні зобов’язання всіляко запобігати проявам тоталітарних, диктаторських ідеологій. Зокрема, така робота із визнання Голодомору геноцидом є виконанням наших зобов’язань в рамках Конвенції ООН по запобіганню злочину геноциду. Цей документ містить чіткі визначення, які нам дають підставу добиватися міжнародного визнання голоду в Україні саме геноцидом.
На жаль, минуле століття принесло надто багато випадків геноциду. І це не значить, що ми знову-таки монополізуємо право говорити про це. Ми даємо кваліфікацію тих подій, які були в Україні і обернулися мільйонними жертвами, з тим, щоб це не повторилося в історії людства.
Наш Голодомор має певною мірою особливий характер, оскільки про нього ніхто не знав десятиріччями. Але ж існував злочинний режим, який зчинив цей геноцид. І, звичайно, ховав сліди — як і в інших відомих випадках.
— Як змінилося в світі розуміння цієї проблеми? Адже в одному із коментарів МЗС зазначалось, що десять країн визнали факт Голодомору в Україні.
— Ми самі для себе маємо, насамперед, зрозуміти, що з нами було. Можливо, це найбільше завдання. З власного досвіду можу сказати: за кордоном завжди питають, а як ви трактуєте ці події, які у вас є офіційні документи з цього приводу? Тому цілком природно, що цього року Президент України вніс до Верховної Ради новий законопроект, у якому пропонується народним депутатам законодавчо і офіційно визначити Голодомор 1932—1933 років геноцидом з усіма політико-правовими і моральними наслідками, що з цього випливають. Є деякі спекуляції чи коментарі, які педалюють питання компенсацій чи покарань. Але головним чином це питання треба поставити для самих себе і з’ясувати, що з нами трапилось. Як трактувати цю трагедію, які були її «рушійні сили» і чинники. Ще й досі не з’ясована загальна кількість жертв цієї трагедії, є лише оцінки у досить широкому діапазоні. Але ж це не якісь статистичні одиниці, це були конкретні люди, яких раптом вирішили приректи на смерть. І здійснили цей задум... Були плани, розпорядження, виконавці. Нещодавно Служба безпеки України оприлюднила десь п’ять тисяч документів тих часів. До речі, вони будуть виставлені в Українському домі в рамках відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. Все це ще належить дослідити, ввести у науковий обіг, довести до відома громадськості. Принагідно я хотів би подякувати газеті «День», що вона приділяє стільки уваги цій темі і друкує цікаві матеріали, які нам допомагають. Деякі із статей, опублікованих на сторінках «Дня», були розіслані до посольств з рекомендаціями користуватися ними, разом з іншими матеріалами як методологічною і доказовою базою. Це тим більш корисно, що ми взагалі відчуваємо брак документальних та ілюстративних матеріалів, які б наочно показували зарубіжній аудиторії страхіття, що їх пережила Україна, та їхніх винуватців. Дещо ми замовляємо самі, але сил одного МЗС тут не досить.
Вагомим прикладом змісту нашої роботи за кордоном стало підписання президентом США Джорджем Бушем 13 жовтня цього року Акту про виділення уряду України земельної ділянки у Вашингтоні для спорудження меморіалу жертвам Голодомору. До цього спричинилося наше посольство, яке разом з організаціями української діаспори у США провело велику роботу з членами палати представників і сенаторами. Наш посол виступав на спеціальних слуханнях у Конгресі. Майже два роки тривала підготовка цього рішення, яке вимагало окремих резолюцій обох палат конгресу. А зараз на усіх нас чекає, можливо, не менша за обсягом робота з проведення конкурсу, щоб це був гідний України і пам’яті жертв монумент. Потрібно також зібрати кошти. Хоча ця ділянка виділяється уряду, який буде грати переважну роль, але разом з тим чимало залежатиме й від української громадськості — і в США, і у нас. З тим, щоб відкрити цей монумент у руслі відзначення 75 х роковин Голодомору.
Хотів би повідомити також, що за сприяння нашого генконсульства в Нью-Йорку днями було доставлено до Києва частину архіву і бібліотеки добре нам усім відомого дослідника Голодомору Джеймса Мейса, які досі залишались у США. Тепер ці цінні матеріали приєднаються до Фонду Мейса у Києво-Могилянській Академії.
— Яким чином вдавалося досягти визнання Голодомору деякими країнами?
— За цим теж наполеглива інформаційна і роз’яснювальна робота. Ще у 1993 році з нагоди 60-річчя Голодомору парламент Естонії — перший — прийняв відповідну заяву, яка цілком співпадає з нашим сьогоднішнім розумінням цих подій. Знадобилося ще 10 років, щоб подібні заяви зробили парламенти Австралії, США, Канади, Угорщини та деяких інших країн. Буквально в кінці минулого року і на початку цього року парламенти ще трьох країн — Литви, Грузії і Польщі також додали свої заяви. Це було не просто. За цим робота наших закордонних установ, ініціативи зарубіжного українства, з яким вони діють у тісному контакті. І ця робота продовжується. У мене є багато звітних матеріалів з наших посольств, де вони інформують про ті чи інші ініціативи, бесіди з парламентаріями, ноти до міністерств закордонних справ. Звичайно, ця робота дає свої плоди. Але це не питання одного дня. Можу як приклад навести реакцію французької сторони. До слова, це ілюструє ті труднощі, які нам доводиться долати у справі здобуття міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Так от, міністр закордонних справ Ф. Дуст-Блазі заявив, що «…за умови відсутності консенсусу з цього питання між істориками та юристами французький уряд не має наміру на сьогодні висловлюватися щодо обґрунтованості політичного і правового визначення Великого Голоду як акту геноциду».
— При цьому французи чітко висловили свою думку щодо вірменського геноциду.
— Це дійсно так. Адже у Вірменії ухвалені закони. Знаєте коли? У Декларацію незалежності Вірменії ще 1990 року включене положення, що цей геноцид є частиною історії Вірменії. Там немає ніяких інших трактувань. Але у загальному підсумку вірмени здобули не набагато більше офіційних визнань. Хоча це зовсім іншого порядку явище. Як і Голокост, заперечення якого в Ізраїлі вважається кримінальним злочином. Але певні паралелі проводити тут можна. До речі, іноді за кордоном нам кажуть, що в принципі у них немає традиції приймати заяви з приводу історичних подій в інших державах. У деяких європейських країнах більше схиляються до того, щоб почекати висловлення загальної думки Європарламентом. Тому наші представники в Брюсселі, у Страсбургу ведуть роботу з Європарламентом та іншими європейськими інститутами. Але МЗС і посольства мають обмежений вплив на парламентські структури, і тому цей вимір роботи, звісно, має спиратися, у першу чергу, на активне підключення наших парламентських делегацій. Як це, скажімо, було зроблено 25 січня 2006 р. у ході першої частини сесії Парламентської асамблеї Ради Європи під час обговорення питання «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів». Українська делегація привернула увагу ПАРЄ до трагедії Голодомору 1932—1933 рр., закликала членів Асамблеї визнати його геноцидом українського народу і внесла відповідну поправку до проекту загальної рекомендації.
Незважаючи на те, що проект рекомендації не було затверджено Асамблеєю в цілому (оскільки при голосуванні не було набрано необхідних двох третин голосів), підтримка більшістю парламентаріїв, що брали участь у голосуванні, зазначеної поправки дає підстави ще раз порушити це питання перед ПАРЄ. Це створює певний прецедент також і для інших організацій.
Загалом у нас є багато заходів, у яких братимуть участь парламентарії. Зокрема, в Німеччині, Ізраїлі, Ірландії, Пакистані наші посольства запланували проведення у День пам’яті тематичних вечорів за участю місцевих депутатів. Посольство України в Російській Федерації запропонувало ініціювати розгляд питання з визнання Голодомору у рамках міжпарламентського співробітництва Верховної Ради і Федеральних зборів РФ.
— Чи буде до 75-річчя української трагедії слушна атмосфера в ООН, щоб підтримати Україну і визнати Голодомор як геноцид українського народу?
— Ви знаєте, що резолюція з Голокосту, при величезній дипломатичній роботі, яка велася усі повоєнні роки, була ухвалена Генеральною Асамблеєю лише у 2005 році. Будемо сподіватися, що ми пройдемо цю дистанцію швидше. Але, звичайно, погодити серед майже 200 країн єдиний текст подібної резолюції буде не так просто. Як бачимо, є певні різночитання навіть у СНД. Було б природно, якби колишні республіки, які всі потерпіли від жорстокості і сваволі того режиму, проявили одностайність, принаймні в рамках оцінки тих явищ. Будемо сподіватися, що це станеться. Тим більше, що для цього є добра нагода — 60 років з дня ухвалення Конвенції ООН з геноциду, яке виповнюється 2008 року, тобто практично співпадає з 75 ми роковинамиГолодомору.
— Чи може питання щодо визнання Голодомору бути порушенe на Комісії з прав людини ООН, куди входить Україна?
— Зараз правозахисні органи ООН зазнали певної структурної перебудови, ми увійшли до новоутвореної Ради з прав людини. Я абсолютно певен, що там це питання також буде обговорюватися. Ми це робимо скрізь, де тільки для цього надається можливість і відповідний контекст. Звичайно, у Всесвітній метеорологічній організації навряд чи ми будемо ставити це питання. Але в тих міжнародних органах, які стосуються прав людини чи інших аспектів засудження тоталітарних режимів — звичайно.
— Яку роль у визнанні Голодомору геноцидом може відіграти Верховна Рада? І чому досі вона цього не робить? Як я вже казав, Міністерство закордонних справ неодноразово звертало увагу, що поява законодавчого акту з боку нашої Верховної Ради якраз дасть дуже серйозний стимулюючий поштовх до здобуття подібних документів від політичних і законодавчих чинників інших країн.
— Тобто треба розуміти, що поступ у визнанні Голодомору геноцидом українського народу можливий лише після ухвалення відповідного законопроекту. — Звісно, це дасть великий імпульс. Але й без цього все одно робота йде. Власне, 2003 року Верховна Рада прийняла постанову, у якій дала кваліфікацію Голодомору як геноциду, але це була постанова за результатами слухань. Тим часом у внесеному на розгляд Верховної Ради — власне, за її ж рекомендацією — президентському законопроекті вже певною мірою використано міжнародний досвід. Наше міністерство також залучалося до розробки і обговорення цього законопроекту. Наприклад, як у Вірменії чи Ізраїлі, тут йдеться про те, що не можна ставити під сумнів самого факту навмисного Голодомору. І це оголошується кримінальним злочином. Я думаю, що це дуже серйозна внутрішня заявка. Така офіційна і законодавча кваліфікація Голодомору як геноциду дається вперше.
— Чи є в міністерства стратегія або план, що робити далі, коли Голодомор буде визнаний Верховною Радою і ООН? Що буде далі? Будуть виставлятися рахунки Росії?
— Викриття справжніх мотивів і фактів одного із найбільш згубних злочинів сталінського режиму не має за мету глобального перегляду нашої історії або висунення вимог матеріального чи юридичного характеру. Позиція нашої держави полягає у бажанні віддати належне невинним жертвам тих днів та запобігти подібним трагедіям у майбутньому, а не у прагненні помсти.
