Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй — єдина у світі організація, в якій усі країни голосують за принципом більшості. Тут немає вимог одноголосності або вето, які можуть вплинути на заклики до боротьби з глобальним потеплінням. Та все ж Генеральна Асамблея — єдине місце, де обструкція основних країн — наприклад, Китаю і Сполучених Штатів на грудневих переговорах у Копенгагені стосовно глобальних змін клімату — може бути подолана.
Звісна річ, ООН досі відігравала провідну роль у питаннях глобального потепління. «Конференція Сторін» (КС) збиралася майже щороку відтоді, як 1992-го в Ріо-де-Жанейро було підписано Рамкову конвенцію ООН щодо глобального потепління. Ці зустрічі є часто технічними, й обговорення зазвичай ведуться на рівні послів. Але часом потрібно, щоб рішення були прийняті на рівні міністрів або навіть глав держав і урядів. Це мало місце в Кіото 1997 року й пізніше в Копенгагені на КС-15.
Можна було б нагадати, що багато делегацій прибули до Кіото, аби прийняти ідею податку на емісію парникових газів або, принаймні, вуглекислого газу, що найчастіше зустрічається у складі парникових газів. Американська делегація, послана урядом із наміром скоротити втручання держави в економіку, була налаштована проти цієї ідеї.
Американська делегація запропонувала схему, повністю відмінну від обговорюваної. У запропонованій нею схемі залежно від об’єму емісії країни отримують якісь дозволи або квоти, що можуть бути використані на ринку, заснованому з цією метою.
Врешті-решт, ця схему було обрано в Кіото з надією на те, що США, які запропонували її, ратифікують схему. Китай та Індія були відсутні у той час, а Росія була проти цієї ідеї. Однак США відмовилися ратифікувати Кіотський протокол.
Європейський Союз був єдиною групою націй, яка серйозно розглядала здійснення цієї схеми. Європейська система квот, обмежено використовувана до виробників електроенергії та матеріалів, двох основних джерел емісії, діяла з 2005 року.
Конференція Сторін КС-15 у Копенгагені мала прийняти подальшу угоду, яка набрала б чинності 2012 року, коли спливе термін дії Кіотського протоколу. Проте чотири дні обговорення цієї проблеми світовими лідерами привели до фіаско. Документ із чотирьох сторінок був частково схвалений, але не представлений на голосування. Він висловлював надію, що міжнародна діяльність прагнутиме до обмеження глобального потепління двома градусами Цельсія у XXI сторіччі, але в ньому нічого не говорилося про те, як цього досягти, — жодних зобов’язань щодо кількості емісії та жодних систем для виміру глобального потепління або спостереження за ним.
Така невдача є вкрай згубною. Без урядових зобов’язань не може бути жодних ефективних спроб обмеження емісії вуглецю, які передбачають, що коли громадськість дійсно почне вживати заходів, станеться так, що вповільнити темпи глобального потепління клімату й пом’якшити його ефект буде набагато важче. Крім того, Європа залишилася в сумнівах відносно власної системи квот, яка не дуже добре функціонувала.
Більше половини з 43 членів Асоціації малих острівних держав вважають, що рішення нічого не робити й дозволити, аби рівень води в океані піднімався й надалі, еквівалентно схваленню вбивства. Найменша серед них, Тувалу, з 11 тис. мешканців, уже шукає місце для евакуації своїх громадян, коли їхній острів буде занурений під воду. Для більш ніж половини території Бангладеш, яка є батьківщиною для 100 млн. мешканців, існує реальна загроза затоплення, так само як і для чверті території Нідерландів із 16 млн. осіб.
Більшість потенційних біженців від глобального потепління врешті-решт опиняться в посушливих зонах Близького Сходу, Середземномор’я, Центрального Китаю і США. Деякі передбачають, що це переміщення матиме місце у другій половині цього сторіччя.
Беручи до уваги масштаб катастрофи, що вимальовувалася, світ не може дозволити собі залишити все як є. Звісно, переговорний процес не зупинився. Конференції з глобального потепління ще проводитимуться. І наступна, ймовірно, приведе до серйозного врегулювання розбіжностей. Справді, народи й уряди висловлюють своє невдоволення тим, що угоди так і не було досягнуто в Копенгагені, попри готовність багатьох учасників.
На щастя, у Копенгагені було досягнуто рішення про відновлення процесу. Однак це відновлення має розпочатися зараз, і ООН, особливо Генеральна Асамблея, є тим місцем, де це необхідно зробити. Багато коментаторів засудили ООН за невдачу в Копенгагені. Але це неправильне розуміння того, що відбулося. ООН була лише туроператором у Копенгагені. Вона здійснювала матеріально-технічне забезпечення, забезпечувала перекладачів і перелік учасників. Її керівні органи не функціонували, бо вони не були запрошені для переговорів.
Таким чином, настав час, аби реально використати ООН, закликати Генеральну Асамблею брати на себе ініціативу. ООН не несе відповідальності за невдачу в Копенгагені, й це не повинно висуватися їй як провина. Вона має нині використовувати свою владу як світовий парламент, аби здолати обструкцію деяких країн.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції та колишній лідер партії соціалістів, член Європарламенту.
