У відчайдушному прагненні утримати владу, Первез Мушарраф відкинув конституційну систему Пакистану й оголосив про запровадження надзвичайного стану. Його мета? Задушити незалежну судову владу й вільні засоби інформації. Майстерно, хоча й безсовісно, він спробував виправдати дану дію прагненням встановити стабільність і почати більш ефективну боротьбу з тероризмом. Це занадто далеко від дійсності. Якщо судити за пакистанською історією, його ухвала встановити воєнний стан може виявитися тією самою останньою краплею з прислів’я, яке переповнить чашу терпцю народу.
Генерал Мушарраф з’явився на національній сцені Пакистану 12 жовтня 1999 року, скинувши законно обраний уряд і оголосивши про початок амбіційного проекту з «будівництва нації». Багато які пакистанці, позбавлені ілюзій щодо політичного класу Пакистану, мовчазно погодилися з його приходом до влади, сподiваючись, що він зможе щось змінити. Терористичні атаки в Америці 11 вересня 2001 року дозволили Мушаррафу потрапити в центр уваги на міжнародній арені, оскільки він погодився знищити Талібан і підтримати війну з тероризмом, очолювану Сполученими Штатами.
Мушарраф поклав край діяльності деяких войовничих угруповань релігійних фанатиків, які діяли на території Пакистану, а також угруповань, що нападали на індійські війська в Кашмірі. У результаті, Пакистан отримав американську фінансову допомогу та зброю. Намагаючись підтвердити свої союзницькі наміри, Мушарраф (уперше після отримання Пакистаном незалежності) відправив пакистанську армію до контрольованих племенами районів, які межують із Афганістаном. Результати даних операцій проти Талібану та Аль-Каїди виявилися неоднозначними.
Хоча США розглядали Мушаррафа як прихильника змін, він так і не домігся політичної легітимності в країні, а його політика вважалася багатою на суперечності. Наприклад, він співпрацював із ісламістськими політичними силами (які 2004 р. проголосували за конституційні зміни, які узаконюють його становище та дії). У той же час, він змістив на другий план поміркованих політичних лідерів, які утворюють основну групу політиків, заявляючи про те, що він бореться за «освічену поміркованість». Серія погано спланованих військових операцій у контрольованих племенами районах ще більше ускладнила ситуацію в нестабільному прикордонному регіоні.
У березні минулого року Мушарраф зробив свій найбільш сміливий крок, усунувши з посади головного суддю Верховного суду Іфтіхара Чаудхрі. На здивування багатьох, правове співтовариство країни організувало всенародний рух з метою відновити головного суддю на його посаді. Сотні тисяч звичайних людей зажадали дотримання принципу верховенства закону та верховенства Конституції, додавши сміливості судовій системі та змінивши політичну динаміку країни. Історична ухвала самого Верховного суду, яку Мушаррафу залишалося лише прийняти, відновила головного суддю на його посаді в липні.
Потім судова влада, яку це надихнуло, почала й далі виносити ухвали проти урядових дій, збентеживши уряд — особливо, його розвідувальні органи. Урядовцям довелося відповідати за дії, які звичайно були за межами дії закону, починаючи від жорстокого побиття журналістів і закінчуючи незаконним позбавленням волі для «забезпечення національної безпеки».
Мушарраф і його політичні союзники спробували пристосуватися до даної нової реальності, але їхній терпець урвався, коли Верховний суд прийняв до розгляду петиції проти рішення Мушаррафа брати участь у президентських виборах. Відповідно до Конституції (спочатку проголошеної 1973 р. законно обраним парламентом), особа, яка обіймає військову посаду, не може брати участі у виборах. Мушарраф не був готовий віддати свою військову посаду, але хотів бути ще й цивільною особою — президентом. Незважаючи на обіцянки залишити свою військову посаду, у випадку якщо його оберуть президентом, його репутація такого, що не виконує свої обіцянки, не давала спокою судовій владі.
Судові розгляди, які тривали протягом останніх декількох тижнів, примусили Мушаррафа похвилюватися. Ухвала судової ради, яка складається з 11 членів, легко могла бути винесеною і не на його користь. Діставши легальну підтримку, Мушарраф вирішив тепер нехтувати принципом верховенства Конституції, усунувши провідних суддів Верховного суду та провінційні суди першої інстанції та придушуючи засоби інформації. Відтоді почалися арешти юристів, активістів із боротьби за права людини та політичних лідерів.
Такі дії викликали широке народне обурення. Замість того, щоб визнати свою відповідальність за погіршення безпеки в країні (про що свідчать регулярні вибухи терористів-смертників) і за посилення талібанізації контрольованих племенами районів, Мушарраф спробував звалити провину на судову систему та засоби інформації. Дійсно, в деяких випадках активність судової системи була очевидною (хоча вона перебувала в рамках конституційного права), та й засоби інформації робили помилки; але повірити в те, що подібні дії можуть бути пов’язані з релігійним екстремізмом та підтримкою збройного повстання неможливо.
Малоймовірно, що останній маневр Мушаррафа буде успішним, оскільки підтримка його народом перебуває на найнижчому рівні. Збройні сили Пакистану (які є постійною мішенню терористів- смертників) деморалізовано. Важко собі уявити їх разом із Мушаррафом, якщо вибухне громадянський конфлікт. Слабкий, втомлений і дезорієнтований Мушарраф також не спроможний ефективно боротися з войовничими ісламістами та встановити в Пакистані політичну стабільність.
Опозиційні політичні партії зближуються, а екс-прем’єр-міністр Беназір Бхутто, незважаючи на успішність своїх переговорів щодо поділу владних повноважень із Мушаррафом, різко засудила його дії. Ситуацію, яка склалася, доведеться вирішувати організаціям, які борються за права людини, асоціаціям засобів інформації та юридичним організаціям, що зіштовхне їх із силами безпеки.
Терористи можуть також скористатися ситуацією, напавши на армію, зайняту іншими справами, і на політичні сили, пов’язані з Мушаррафом. У разі тривалих протестів і потенційного насильства вищі військові командні чини можуть вирішити змістити Мушаррафа, що не стане чимось безпрецедентним у хронічно неспокійній історії Пакистану.
Хассан АББАС — був працівником адміністрацій як прем’єр-міністра Беназір Бхутто, так і президента Первеза Мушаррафа. Зараз науковий працівник Школи державного управління ім. Кеннеді при Гарвардському університеті і автор книги «Дрейф Пакистану в бік екстремізму: аллах, армія та війна Америки з терором».
