Президент Росії Володимир Путін рівно через два тижні після відставки уряду Михайла Касьянова назвав нові імена міністрів. Очолив уряд затверджений минулої п’ятниці Держдумою Михайло Фрадков. Його першим заступником став Олександр Жуков. Міністром внутрішніх справ призначено Рашида Нургалієва, міністром закордонних справ — Сергія Лаврова. Міністром оборони залишився Сергій Іванов, міністром з надзвичайних ситуацій — Сергій Шойгу. Відомий в Україні Віктор Христенко став міністром промисловості й енергетики, Германа Грефа призначено міністром економічного розвитку та торгівлі, Олексія Кудріна — міністром фінансів. Екс- міністр закордонних справ Ігор Іванов відтепер — секретар Ради безпеки.
«Розраховую, що ми позбавимо країну неминучого, тривалого та шкідливого періоду розсадження в бюрократичні крісла та розподілу міністерських портфелів», — так заявив Путін, називаючи склад уряду. Коротко та ясно. Так само гранично коротко він пояснив мотиви відставки попереднього уряду — нібито для того, щоб представити країні нового прем’єра та новий уряд. Мотиви призначення нових міністрів, не всі з яких були раніше відомі, залишилися таємничими для більшості аналітиків. Єдине, що можна поки що припустити, — прогнози щодо функцій нового уряду (виконувати волю президента) були вельми недалекими від правди, попри всі заяви президента про те, що мета проведення адміністративної реформи — надання уряду більшої самостійності. Міністерств стало менше — 17 із колишніх 30. Ані принципи призначення, ані механізми відповідальності уряду не змінилися, принаймні так, щоб це було помітно. Принципи підбору міністрів та їхніх заступників, як і раніше, не пояснюються. Отже, президент Путін, формулюючи образ та завдання Путіна-2 передусім для себе самого, виходить із того, що він має отримати в результаті команду виконавців, позбавлену надмірних амбіцій та самостійну тільки в рамках виконання поставлених завдань. Міністр закордонних справ Сергій Лавров, якого добре сприймають на Заході, покликаний, очевидно, сприяти тому, щоб Росія Путіна-2 мала не менш позитивний образ, ніж раніше. Цей образ, слід зауважити, став не надто позитивним в останні рік-півтора, щойно стало зрозуміло, що Путін — не зовсім той, ким його вважали в західних столицях.
У новому уряді можна побачити старих знайомих. Наприклад, міністра оборони Сергія Іванова та міністра промисловості й енергетики Віктора Христенка. Вже з цього можна зробити висновок, що на цих напрямках Путін-2 навряд чи стане вдаватися до радикальних змін політики. Таким чином, без змін залишаться і воєнна доктрина Росії, що передбачає можливість превентивного ядерного удару, і суть економічних і торгових відносин на пострадянському просторі. Можна, зокрема, очікувати продовження тиску, спрямованого на якомога більшу активність української влади в ратифікації документів про створення Єдиного економічного простору та газотранспортного консорціуму. І це явно не виглядає жартом. Російські спостерігачі впевнені також і в тому, що після того, як Володимира Путіна 14 березня успішно переоберуть на другий термін, у Росії продовжиться «полювання на олігарха», що стало вже традиційним. Спостерігачі також відзначають подальше посилення вихідців зі спецслужб у вищих ешелонах влади. Зокрема, новий міністр внутрішніх справ Рашид Нургалієв близько 20 років пропрацював у КДБ та ФСБ, що його змінила. У Росії багато хто вважає, що процес просування представників «чекістського стану» коридорами влади й бізнесу не тільки триватиме, а й посилиться. Дехто навіть схильний припускати, що саме з цього середовища вийдуть нові російські олігархи.
У будь-якому разі серія відставок і призначень, демонстративно проведена Путіним ще до виборів, які стали формальністю, свідчить про те, що передусім він наголошує, що вважає себе вільним від колишніх зобов’язань стосовно колишніх могутніх груп. Путін став, очевидно, явищем пострадянського політичного життя в Росії. Він не має суперників, причому багато в чому цю ситуацію він створив сам, уміло експлуатуючи традиційну віру «в доброго царя». Він практично непідзвітний ані парламенту, ані народу. Він не запропонував суспільству жодної виразної програми політичного, економічного, соціального розвитку і явно не має наміру цього робити. Йому це не потрібно.
Сьогодні, коли згідно з російським законодавством вже заборонено публікації рейтингів, результатів опитувань громадської думки, прогнозів та інших досліджень, що стосуються виборів, єдине, що може зашкодити його черговому тріумфу, — неявка виборців 14 березня. Така небезпека, на думку експертів, наростає з початку року. З одного боку, росіяни схильні чекати від Путіна чудес — що він зможе підвищити їхній рівень життя, «наведе порядок», виведе країну з економічної кризи. Росіяни частково стурбовані можливістю встановлення жорсткої диктатури (дані Аналітичного центру Юрія Левади). І водночас вони чи то змирилися із вирішеністю того, що відбувається, чи то їх це влаштовує настільки, що навіть з формального погляду процедура виборів й особиста участь у ній не здається їм необхідністю.
