Проблемою цих юридичних аргументів є те, що дії самого НАТО суперечать міжнародним законам. Операція НАТО показує, як дія міжнародного закону про права людини залежить від вибірковості його застосування. НАТО порушує міжнародний закон для того, щоб його «підтримати», але НАТО не змогло б відповідати цьому закону, якби воно само стало його суб'єктом.
Більше за все НАТО порушило статут ООН. Переважно через турботу про права людини цей статут забороняє одній країні використовувати силу проти іншої країни, якщо Рада Безпеки не дала дозволу на військове втручання або якщо це втручання не є самозахистом у відповідь на озброєну агресію. Напад НАТО не задовольняє жодну з цих умов. Протизаконність атаки НАТО, укупі зі зруйнованими НАТО цивільними об'єктами, може теж підпадати під закон про військові злочини.
Югославія передала багато із цих заяв Міжнародному суду справедливості. На доповнення, як недавно зазначив голова відділення ООН із захисту прав людини, можливі військові злочини НАТО підпадають під юрисдикцію того ж трибуналу військових злочинів, якому швидше за все буде передано й пана Мілошевича.
НАТО й офіційні особи США, котрі засуджують югославські звірства в Косово, піднімають на сміх заяви про те, що бомбардування НАТО може порушувати міжнародний закон. Ці офіційні особи плутають мотиви дій НАТО з легальністю самих дій. Втручання НАТО частково мотивувалося гуманітарними інтересами і частково — необхідністю подолати кризу довір'я і цілей. Але мотиви НАТО — добрі чи ні — не є виправданням беззаконня.
Усе це сказано не для того, щоб передбачити, що беззаконні дії НАТО буде покарано інституціями міжнародного закону. Рішення Міжнародного суду справедливості часто ігноруються, особливо Сполученими Штатами. Трибунал військових злочинів у Гаазі, заснований і домінований західними країнами, ніколи не судитиме і вже тим більше не звинувачуватиме офіційну особу НАТО. І жодна країна не стане бомбити якусь із країн НАТО в покарання за порушення міжнародного закону. Стисло висловлюючись, НАТО володіє імунітетом проти тих же самих міжнародних законів, які воно так намагається затвердити.
Опортуністичні звернення НАТО до міжнародного закону про права людини — це тільки один приклад набагато ширшого подвійного стандарту, який характеризує цей закон. І Сполучені Штати є найголовнішим винуватцем цього подвійного стандарту. Жодна інша країна на землі так агресивно не робить чинним міжнародний закон про права людини в інших країнах. І жодна інша країна на Землі настільки агресивно не чинить опору спробам застосувати цей закон до неї самої.
Сполучені Штати є практично єдиною країною, яка відмовляється приєднатися до Договору про протипіхотні міни, Конвенції про права дитини чи Міжнародного кримінального суду. Коли ж вона ратифікує договори про права людини, вона робить їх недійсними стосовно офіційних осіб США. І хоч Америка і звертається до міжнародних інституцій із захисту прав людини, коли це служить її інтересам, вона зрікається цих інститутів, коли вони намагаються затвердити юрисдикцію щодо неї.
Опортуністичне використання Америкою риторики закону про права людини — особливо в світлі Балканського конфлікту — все ж виглядає лицемірним. Однак подвійний стандарт, який лежить в основі цього лицемірства, є неминучою характеристикою міжнародного закону про права людини.
Міжнародний закон часто критикується як «беззубий» унаслідок того, що немає механізму введення цього закону. Деякі аспекти міжнародного закону, наприклад принципи дипломатичної недоторканості або міжнародні стандарти зв'язку, не потребують такої «стверджувальної» сили. Ці правила приносять обопільну вигоду, й тому є самостверджувальними.
По-іншому стоїть справа з міжнародним законом про права людини. Якщо одна країна, скажімо Югославія, нехтує права своїх громадян, вона не бачить обопільної вигоди від відповідності міжнародним нормам, які вимагають більшої поваги до прав людини. Така країна, як Югославія, швидше не коритиметься міжнародному закону про права людини, поки інші країни, скажімо НАТО, не санкціонують незгоду.
Такі санкції обходяться дуже дорого. Ось чому більшість порушень міжнародного закону про права людини залишаються безкарними. Тому те рідкісне силове введення закону про права людини, яке ми бачимо, зазвичай відповідає політичним інтересам діючої країни. Так, наприклад, уряд США вторгся на Гаїті, щоб уникнути потоку біженців, і запровадив санкції проти Куби через внутрішню політичну вигоду. Але Америка не запроваджує санкцій проти Туреччини або Китаю через порушення прав людини в цих країнах, тому що такі акції є стратегічно дуже дорогими.
Таким чином, виконання міжнародного закону про права людини залежить від могутніх країн, що в свою чергу означає, що вони не є суб'єктами цього закону, якщо вони його порушують. Наскільки серйозною є протизаконність силового введення прав людини, залежить від успіху зроблених акцій. Наразі ще абсолютно незрозуміло, чи переважать гуманітарні цінності втручання НАТО ціну цього втручання — ціну, що визначається втраченими внаслідок її дій життями, і ще більшою небезпекою, в яку НАТО втягує міжнародний порядок.
