4 лютого в Москві, Петербурзі та низці інших міст російська опозиція розкололася. Переважне число її прихильників брало участь у маніфестаціях та мітингах, де не було особливих обмежень щодо участі прихильників тих чи інших політичних сил — тільки б цими силами визнавалися конституційні права й свободи людини. Меншість же відмовилася від участі в тих масових акціях, де були присутні комуністи та націоналісти. Зокрема, в Москві радикальні ліберали на чолі з підприємцем Костянтином Боровим та публіцисткою Валерією Новодворською провели альтернативний мітинг, куди прийшли тільки сотні дві-три осіб, на проспекті Сахарова. І далі позиція радикальних російських лібералів залишиться такою самою. Жодних спільних масових акцій із комуністами та націоналістами. А в резолюції мітингу на проспекті Сахарова поміж іншого міститься рішуча вимога «заборони у відповідності до Конституції фашистської, нацистської та комуністичної діяльності».
Звичайно, не слід заперечувати необхідність законодавчої заборони діяльності тоталітарних політичних партій. Згадаймо лишень, що «німецьке економічне диво» в Західній Німеччині відбулося не в останню чергу завдяки забороні як відродження в будь-якій формі нацистської партії, так і (про це згадують нечасто) діяльності Німецької компартії — тієї самої, що свого часу була членом Комінтерну й за якою тягнувся великих «хвіст» політичного екстремізму. Тільки наприкінці 1960-х неонацисти змогли-таки створити свою невпливову легальну організацію, яка, втім, відмовилася від расизму та тоталітаризму, притаманних НСДАП. На умовах жорсткого дотримання Конституції була зареєстрована й новостворена (також невпливова) Німецька комуністична партія. Відтак демократичну політичну систему ФРН не зруйнували ані терористи з «Роте армі фрикціон», ані приєднання Східної Німеччини з її численними проблемами і живучим неосталінізмом, ані ісламістські радикали, що поводяться значно тихіше, ніж у сусідніх країнах.
Але все ж таки постає питання: а що мають на увазі радикальні російські ліберали, навідріз відмовляючись від проведення спільних акцій за чесні вибори з націоналістами й комуністами та вимагаючи заборонити діяльність останніх? Адже комуністи — це не тільки Ульянов-Ленін і його партія, це й князь Кропоткін, це й Бакунін, це, зрештою, й Нестор Махно. Тільки то — більшовики-комуністи, а це — анархо-комуністи. Чи мають на увазі Боровий та Новодворська й останніх, коли йдеться про «заборону комуністичної діяльності», й чи відмовляються від співпраці з ними?
Ще складніше з націоналістами. Добре, що радикальні ліберали хоча б не закликають заборонити в майбутній Росії націоналізм як такий. Але чи варто відмовлятися від співпраці з певними групами націоналістів, якщо ти сам стоїш на виразно націоналістичних позиціях?
Я маю на увазі Валерію Іллівну Новодворську.
Вона, звичайно, категорично заперечить цю мою тезу, але ж слово — не горобець, чи не так? У численних статтях та виступах Новодворської маємо чимало прикладів ідеології російського націоналізму. Зосереджуся тільки на двох: на оспівуванні як прикладів для сьогодення діяльності «великих реформаторів Росії» — імператора Олександра ІІ та прем’єра Столипіна.
Почну з коронованого персонажа. Заперечити факт проведення ним реформ неможливо. Але так само неможливо заперечувати й активну колоніальну політику Олександра ІІ. Загарбання Центральної Азії, «замирення» Кавказу, придушення польського повстання, зрештою, активні антиукраїнські дії — все це були найважливіші складові імператорської діяльності.
Нагадаю: на початку реформ Олександра ІІ надзвичайно активізується український рух, у різних містах створюються громади, відкриваються недільні школи для дорослих з українською мовою навчання (третина всіх шкіл імперії — в українських губерніях), розпочинається книговидання, з’являються перші україномовні газети... Контрдії починаються швидко. Вже восени 1862 року російський уряд закрив усі недільні школи, пізніше була розгромлена низка громад і заарештована група «громадівців», закрита газета «Чернігівський листок», яку видавав байкар Леонід Глібов. Нарешті, 20 червня 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв підписав відомчий циркуляр із забороною видання українською мовою періодичної преси, шкільної й релігійної літератури. А якщо відсутня Біблія національною мовою, то й нації наче немає, чи не так? І тільки революція 1905 року зруйнувала, нарешті, заборону на видання Святого Письма українською...
Після фактичної заборони владою української культурницької діяльності громадівці започатковують кооперативний рух. 1870 року в українських губерніях діяло 20 споживчих кооперативів — третина від наявних в імперії. І знову крамола: українці зайнялися економічною самоорганізацією, причому такою, яка об’єднує всі суспільні прошарки, тобто творить національну спільноту. Й от, 18 травня 1876 року Олександр ІІ підписує Емський указ, який забороняв театральні вистави, публічні промови та шкільне навчання українською мовою й навіть друкування українських текстів, включно з музичними нотами, до пісень. Розгортаються репресії й проти українського кооперативного руху, який в результаті занепадає аж до кінця ХІХ століття.
Але Валерія Новодворська якщо й критикує за щось Олександра ІІ, то тільки не за це (згадуючи, щоправда, мимохідь про уярмлення поляків...).
Ще більший її пієтет — щодо діяльності Петра Столипіна. Вона критикує його сучасників-кадетів — мовляв, не зрозуміли ідей велетня-реформатора, не підтримали його прогресивні звершення. А чи було що підтримувати?
Нагадаю: на початку літа 1907 року імператор Микола ІІ та прем’єр Столипін вчинили в Російській імперії переворот, розігнавши Державну думу й видавши новий виборчий закон, який закріплював домінування на наступних виборах найбільш відданих престолу суспільних верств. За цим законом, 1% населення імперії обирав майже дві третини виборців, котрі, у свою чергу, обирали депутатів Думи. В результаті 77% депутатів Думи виявилися великоросами, більшість у найвищому представницькому органі імперії становили поміщики — клас відверто реакційний щодо реформ. Загалом за столипінським виборчим законом тільки 15% дорослого населення одержали виборчі права, хоча б нерівні, за так званими «куріями», тобто станами (в Європі такий порядок обрання депутатів був у Середньовіччі). І взагалі, встановлений Столипіним режим за багатьма параметрами став предтечею більшовицької диктатури, передусім — за своїм ставленням до правових норм і до представницької демократії. У державі, де вже кілька десятиліть успішно працював суд присяжних, раптом постали військово-польові суди, з яких згодом були скальковані сталінські «трійки», а розгін Думи став зразком для розгону Установчих зборів у січні 1918-го...
Провальною та соціально вибухонебезпечною стала земельна реформа, якою пишався сам Столипін й якою пишається Новодворська. Адже внаслідок реформи фактично недоторканними залишилися поміщицькі маєтності, незалежно від їхньої товарної продуктивності, а в селі значно побільшало злидарів.
І не забудьмо національну політику Петра Столипіна. Це він виступив ініціатором істотного обмеження автономії Фінляндії, а в січні 1910 року видав циркуляр із забороною реєстрації т.зв. інородницьких товариств та видавництв. Згодом Столипін в окремій інструкції роз’яснив губернаторам, що циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від їхніх цілей». На цій підставі по всій імперії влада закривала українські організації та газети, забороняла продаж українських книжок, проведення концертів та вечорів українською мовою. В березні 1911 року уряд Столипіна заборонив відзначення п’ятдесятих роковин від смерті Тараса Шевченка. А приїхавши до Києва — за кілька днів до своєї загибелі, прем’єр Росії заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові в «матері міст Руських» не буде. І водночас схвально відгукнувся про місцеві чорносотенні організації, про їхні цілі та діяльність.
Отже, чи є російським націоналістом людина, яка шанобливо ставиться до подібних історичних персонажів і вважає їх зразками реформаторів? Як на мене, питання риторичне. А тому російським радикальним лібералам варто було б трохи вгамувати свій радикалізм і розібратися, що до чого й хто є who.
