У політичних колах Москви давно вже відоме висловлювання про те, що відносини між США й Росією завжди кращі, коли в Білому домі править президент-республіканець. Ми — державники, й республіканці також державники. Оскільки як вони, так і ми віримо у владу, нам легко зрозуміти одне одного.
Проблема з цим висловлюванням у тому, що за ним стоїть параноїдальне мислення, оскільки воно передбачає, що російсько-американські відносини не зазнали фундаментальних змін із часів закінчення холодної війни, що конфлікти, які існують між двома країнами — це конфлікти двох вічних непримиренних геополітичних противників. Здається ніби росіяни почувають себе ні в сих ні в тих лише тоді, коли конкурують на рівних із найбільшою світовою наддержавою. Дійсно, президент Росії Володимир Путін вважає розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття».
Результатом такого мислення стало те, що ключові фігури російської еліти старанно — й з деяким успіхом, особливо останніх років — намагалися викликати погіршення російсько-американських відносин. Кремль неначе систематично намагається ставити палиці в колеса США, навіть якщо це й не в національних інтересах Росії.
Так, Росія продає високотехнологічну зброю, в тому числі бомбардувальники, підводні човни, а, можливо, й авіаносець Китаю, який має не лише найбільш протяжний з усіх країн кордон із Росією, але й територіальні претензії на деяких ділянках цього кордону. Допомога Росії Ірану в реалізації його ядерної програми також потрапляє до категорії самовбивчої дурості. Росія не лише будує в Ірані ядерний реактор для використання в мирних цілях, тим самим допомагаючи іранцям вивчити ядерну технологію, вона й не надто прагне підтримувати зусилля Ради безпеки ООН щодо тиску на Іран з метою примусити його відмовитися від розробки ядерної зброї.
Дипломатична обструкція — не єдиний спосіб, за допомогою якого російська еліта нагнітає ворожість до США. Вона також налаштовує відповідним чином громадську думку в країні. Створюється враження, ніби її представники вважають, що для збереження свого впливу їм необхідно створити образ Америки як непримиренного ворога Росії, який, за рахунок прийому до НАТО колишніх комуністичних країн, створює загрозу самому існуванню країни безпосередньо поблизу її кордонів.
Звичайно ж, цю демонізацію не можна навіть порівнювати з тією, яка була в часи СРСР. Проте Путін як і раніше вважає за необхідне кілька місяців позувати перед телекамерами, заявляючи, що російські вчені розробили якусь нову ракету, здатну проникнути крізь будь-яку систему протиракетної оборони США.
Навіщо радники Путіна та його піар-менеджери спонукають його робити ці банальні тріумфальні заяви, зрозуміти важко, якщо не усвідомлювати того почуття образи, яке відчувають майже всі росіяни з приводу втрати статусу наддержави. Для правителів Росії це ще більш болюча травма, що викликала в них найсильніший і стійкий психологічний комплекс. Для них Америка й Захід залишаються ворогами номер один. Відоме висловлювання Декарта «я мислю, отже, існую», застосовуючи до лідерів Росії, можна перефразувати як кредо: «Я чиню опір Америці, отже, я великий».
Подивіться, що сказав Віталій Третьяков, редактор тижневика «Московськие новости», з приводу нещодавніх виборів в Америці. За Третьяковим, «прихід до влади в Америці президента-демократа незрівнянно гірший для нас, ніж дикий імперіалізм нинішньої адміністрації Буша». У той час як «дії республіканців не направлені на нас», а замість того — «на ісламських терористів і країни-ізгої», при президентові-демократові Росія, ймовірно, «стане головним об’єктом антагонізму через наш авторитаризм, відсутність демократії, задушення свободи й порушення прав людини». Тому, за словами Третьякова, «поганий Буш і його республіканці — це краще для нас, ніж дуже погані демократи».
Навряд чи Третьяков самотній у цій думці. Навпаки, його нездорова логіка — бездоганне відображення параноїдальних поглядів, укорінених у Кремлі.
Але що буде, якщо побажання цих людей здiйсниться, НАТО розпадеться, а ісламісти святкуватимуть перемогу? Хто тоді зупинить їхній наступ на південний кордон Росії з Афганістану й Центральної Азії? Проблема дипломатичної параної не в тому, що на вас хтось полює, а в тому, що ви не можете відрізнити реального ворога від уявного.
Андрій ПІОНТКОВСЬКИЙ — російський учений-політолог і запрошений науковий співробітник Інституту Хадсона у Вашингтоні, округ Колумбія.
