Дострокові парламентські вибори в Україні й у Польщі пройшли майже одночасно — з інтервалом у три тижні. Тому багатьом спостерігачам спадають на думку порівняння виборчих кампаній і результатів виборів. Не претендуючи на глибину аналізу, спробуємо узагальнити те, що кидається у вічі.
Насамперед зазначимо, що правлячі коаліції і в Польщі, і в Україні були штучними, ідейно неоднорідними. У Польщі несподівана коаліція партії «Право і справедливість» з Самообороною і Лігою польських родин була утворена з безвиході і не могла бути тривкою. Вона розвалилась після відставки скомпрометованого скандалами віце-прем’єра й лідера Самооборони Анджея Леппера.
Натомість в Україні «антикризова» коаліція й не збиралася розвалюватись. Однак, збудована на фундаменті зради, відчувши смак уседозволеності, вона втратила будь-яке відчуття міри й наразилася на рішучі заходи Президента.
За розпуск парламенту польський Сейм проголосував переважною більшістю фракцій без особливих труднощів. Натомість в Україні Президент мусив видати серію указів і довго переконувати «регіоналів» у невідворотності дострокових виборів.
Виборча кампанія в Польщі, яка з погляду поляків була однією з найбрудніших, для українського спостерігача могла видатися досить коректною і спокійною. На відміну від України, дискусії між представниками політичних сил тут велися, по суті, з різних важливих для держави й суспільства питань. Політичних шоу, схожих на наші «Свободу слова» чи «Я так думаю», на польському телебаченні немає. Це пояснюється, з одного боку, значно меншою зацікавленістю поляків політикою, а з другого — і це головне — прозорістю і обмеженістю бюджетів виборчих кампаній, як і фінансування партій загалом. Слід також зазначити, що вибори до Сейму в Польщі відбуваються на партійній основі, але за відкритими списками, тобто за конкретних осіб на різних округах. Одночасно обираються сенатори до верхньої палати польського парламенту.
Та все ж найголовнішим чинником, який відрізняє Польщу від України, є, скажімо відверто, вищий рівень культури та патріотизму. Мабуть, тому неможливо уявити, аби хтось у Польщі почав говорити про розкол країни (а там же дві найбільші політичні сили останні роки мають постійну підтримку близько 35 відсотків громадян кожна). Так, поділ суспільства існує і в них, і в нас. Але в Польщі це поділ не світоглядно-географічний, як в Україні. Там це поділ на тих, хто позитивно сприймає посткомуністичну зміну устрою, ринкові реформи і свободи, хто успішно дає собі раду й бачить перспективу — і тих, хто не зміг перебудуватися, знайти себе в нових умовах. Отже, за ліберальну Громадянську платформу голосують переважно виборці з більш економічно розвинутих місцевостей, жителі великих міст, інтелігенція. Натомість, більш консервативну партію «Право і справедливість» більше підтримують мешканці сіл і малих містечок, зокрема на сході країни, де традиційно вище безробіття.
Лівиця і в Польщі, і в Україні нині слабка. Але якщо у Польщі вона давно сформована й займає державницьку позицію, то Україні, мабуть, ще довго чекати на виникнення подібної політичної сили.
В обох країнах на виборах зазнали поразки скомпрометовані партії: в них — Самооборона й Ліга польських родин, у нас — соціалісти.
На відміну від України, в Польщі офіційні результати виборів були оголошені через день після голосування. Відразу ж було заявлено про склад майбутньої парламентської коаліції та кандидатуру прем’єр-міністра. І жодних сумнівів у порядності політичних партнерів. Відповідальність перед виборцем зобов’язує, адже за кілька років нові вибори…
В Україні все інакше: жорстока підкилимна боротьба, закрита політика, відверте домінування особистих амбіцій над державними інтересами. Однак процес демократизації іде, що навіть викликає заздрість у наших сусідів зі Сходу. Адже Україна — чи не єдина держава з колишніх радянських республік (крім прибалтійських, звичайно), де існує реальна політична конкуренція. І саме це є гарантією того, що наша молода демократія не перетвориться на її імітацію.
