Що країнам Євросоюзу робити з проблемою пенсій, що тисне на їхню економіку? Очікувана сума витрат на виплату вже обіцяних пенсій досягла величезних розмірів. Беручи до уваги старіння населення Європи і прогнози постійного збільшення тривалості життя, можна очікувати, що частка національного валового доходу, що виділяється на пенсії, до 2030 року збільшиться вдвічі.
Існує три способи розв’язання цієї проблеми (які можна використати як окремо, так і в поєднанні один з одним). Країни Євросоюзу можуть примусити працююче населення сплачувати зростаючі витрати на забезпечення пенсій за допомогою підвищення податків або виплат на соціальне страхування, вони також можуть знизити відносну купівельну спроможність гарантованого пенсійного мінімуму, або ж збільшити частку працюючого населення відносно непрацюючого за рахунок підвищення пенсійного віку і/або збільшення квот імміграції.
Жодного з цих заходів самих по собі не достатньо, застосування кожного з них створює свої власні проблеми. Наприклад, заохочення додаткової імміграції викликало б серйозні політичні хвилювання і підняло б ряд питань морального плану. Скажімо, чи виправдано це: дозволяти іноземцям в’їзд до країн Євросоюзу тільки задля того, щоб зібрані з них податки можна було використати для фінансового забезпечення виплати пенсій громадянам Євросоюзу?
Тому Європа стоїть перед неминучим вибором: на кого покласти основний тягар по усуненню наслідків радикальних демографічних зсувів — на працюючу або на непрацюючу частину населення? (Ці наслідки необхідно усунути, щоб не дозволити витратам на пенсії звести нанівець економічний ріст).
Тут може стати в нагоді деяка історична інформація про відносне становище цих двох груп населення. В 1950 році середній вік виходу на пенсію становив 67 років для чоловіків і 66 років для жінок. У 1995 році чоловіки виходили на пенсію в середньому в 61 рік, а жінки — в 58 років. За той же період середня тривалість життя збільшилася на 11 років. Незважаючи на те, що тривалість пенсійного періоду життя людей збільшилася, рівень життя пенсіонерів помітно підвищився.
Чи є імовірність того, що в період з теперішнього часу до 2040 року (коли на кожного пенсіонера буде припадати двоє працюючих — а не четверо, як зараз) станеться таке ж значне підвищення рівня життя? Ні, оскільки соціальна солідарність зараз не та, що раніше. Після Другої світової війни пенсії були дуже низькими і відрахування на них були не дуже обтяжливі для працюючих. Потім спостерігався економічний ріст, і працюючі добровільно погоджувалися з постійним збільшенням податків для фінансування пенсійної системи.
Сьогодні у всіх країнах Євросоюзу середній розмір пенсії набагато вищий, і в деяких випадках, як, наприклад, у Франції, вона перевищує зарплату багатьох працюючих. Зростання розміру виплат в пенсійний фонд в поєднанні з постійним збільшенням податків і відрахувань на соціальне страхування призвело до небажання працюючих вносити більший внесок в утримання пенсіонерів.
Цей опір зробив актуальним питання про те, щоб дозволити ринкам капіталу відігравати певну роль у фінансуванні пенсійних систем країн Європи. У майбутньому розвиток системи капіталізованих пенсій в Європі неминучий, оскільки особисті пенсійні заощадження можуть забезпечити людям захист перед загрозою зниження рівня гарантованих пенсій.
Зростаюча популярність особистих пенсійних заощаджень може також сприяти збільшенню ефективності фінансових ринків Європи; відсутністю таких заощаджень в даний момент частково пояснюється повільніший економічний розвиток і більш високий рівень безробіття в Європі. Адже в країнах, де приватні пенсійні фонди розвинені найбільше (США, Велика Британія і Нідерланди), рівень капіталізації (сукупна вартість випущених акцій) на фондовій біржі найвищий.
Проте, щоб не допустити виникнення загрози гарантованим пенсіям з боку приватних пенсійних фондів, — що може підірвати соціальну солідарність, — потрібно дотримуватися трьох умов:
– уникати ідеологічних забобонів. Потрібно заохочувати пенсійні заощадження, а не той або інший конкретний спосіб розміщення капіталу. Крім пенсійних фондів, існують також послуги з страхування життя, а також з накопичення заощаджень на випадок зменшення зарплати;
– витрати на реформи, що забезпечують найбільшу підтримку для найскромніших заощаджень, мають бути розподілені між всіма громадянами;
– працівники повинні брати участь у створенні пенсійної системи, котра доповнює державні пенсії.
Зараз обговорюється запропонована Європейською комісією Директива про професійні пенсії. Ця пропозиція, в якій робиться спроба погодити в рамках країн Євросоюзу правила роботи установ, пов’язаних з управлінням пенсійними заощадженнями, має багато позитивного, особливо якщо завдяки її реалізації спроститься міграція робочої сили через кордон (тобто якщо у працівника з’явиться можливість залишитися на тій самій пенсійній програмі при зміні місця роботи, навіть якщо його нове робоче місце знаходиться в іншій країні).
Європа повинна стати ініціативнішою. Євросоюз повинен ввести в дію загальну систему оподаткування, застосовну до всіх капіталізованих форм пенсійних заощаджень, чи то пенсійні фонди, чи то страхування життя або заощадження на випадок зменшення зарплати.
Наймані працівники, що вибрали для себе якийсь план пенсійного забезпечення в тій формі і в тій системі, яка їх влаштовує (скажімо, пенсійний фонд), повинні мати можливість відняти суму своїх виплат (аж до фіксованої «межі») з сум, що підлягають оподаткуванню або, якщо у них немає оподатковуваного доходу, повинні отримувати податкові пільги. Більше того, до певної межі наймач повинен вносити таку ж суму в пенсійне забезпечення, як і найманий працівник. Ця система заощаджень повинна бути побудована таким чином, щоб найвигідніше було отримувати кошти в формі щорічної ренти, але щоб при цьому залишалася можливість одноразового вилучення (з відповідними фінансовими втратами) основного капіталу.
Якщо ми хочемо, щоб пенсійна реформа запрацювала, ставлення до заощаджень має змінитися. Європейці повинні перестати скаржитися на те, що вони дуже багато відкладають і дуже мало споживають. Насправді Європа потребує більшого об’єму інвестицій, отже, більшого обсягу заощаджень. Економічна політика країн Євросоюзу також повинна зазнати рішучих змін, спрямованих на стимулювання інвестицій, продуктивності та економічного росту. Якщо ж збільшення заощаджень буде використане для покриття бюджетного дефіциту або ці кошти будуть інвестуватися за межами Європи, головним чином в Сполучені Штати (що дуже часто трапляється зараз), то стимулювання створення таких заощаджень може себе і не виправдати.
Іноді Європа, щоб досягнути важливих політичних завдань, повинна діяти рішуче. Це було вірно стосовно введення євро. Щоб гарантувати майбутнє пенсіонерів Європи, потрібна не менша далекоглядність.
