Через двадцять років після того, як Михайло Горбачов почав перебудову, багато людей взялися нарікати на повільний темп реформ у Росії за президента Володимира Путіна. Але чи могло бути інакше? Це не повинно нікого дивувати, оскільки бурхливі ери Горбачова та Єльцина залишили країну знесиленою. То хто ж може обвинуватити росіян у тому, що вони втомилися від реформ?
Але щоб стати на ноги, Росії потрібно більше реформ. І все ж перш, ніж почнеться новий раунд реформ, треба зрозуміти кілька основних принципів про політичні можливості в Росії.
Перше запитання, яке сьогодні має поставити кожен потенційний російський реформатор (і якого ми не ставили під час перебудови Горбачова) полягає в тому, чи готове суспільство витримати короткостроковий біль реформ, і наскільки воно готове витримати цей біль?
Досвід перебудови наголошує на важливості цього питання.
Перебудова сталася в унікальний момент у російській історії. Великі реформи минулого, в тому числі скасування кріпосної залежності 1861 року, відбувалися за багаторічними обговореннями серед представників Заходу, слов’янофілів й інших. Революції 1905 і 1917 року також сталися в той час, коли такі обговорення вже закінчилися, і кожен знав, хто за що бореться.
Справді, колись я прочитав, що призначення Сталіна на його першу основну партійну посаду було помилкою. Але все ж очевидно, що вся партія знала, ким був Сталін. Коли вони доручили йому скликати установчі збори, більшовики знали, що вони хочуть зробити з установчими зборами, оскільки вони знали Сталіна як людину, яка ні перед чим не зупиниться.
Перебудова була іншою, адже дебати ще не закінчилися; насправді незліченні дебати вирували з приводу того, що має зробити Горбачов. Більш того, всі попередні епохи російських реформ і революцій були пов’язані з якоюсь історичною моделлю. Перебудова не мала такого історичного прецеденту. Перехід від державного соціалізму до постіндустріального суспільства ніколи ніде раніше не відбувався. Таким чином, перебудова сталася у вакуумі.
На жаль, цей досвід повторюється. Різні політичні лідери різних політичних партій мигтять на телевізійних екранах Росії, але немає жодних реальних національних дискусій про те, як вести країну вперед. Ми не просуваємося до того вибору, до якого прийшли внаслідок незліченних обговорень.
Другий урок полягає в програмі реформ. Після двох десятиріч найважливіших змін у Росії все ще немає реальної програми конструктивних реформ. Кажучи сучасною мовою, у нас немає дорожньої карти. На практиці кожен знає, що недопустимо та що треба усунути. Але ми просто не знаємо, що має замінити усунене.
Звісно, вихід із соціалізму був безпрецедентним. Більшу частину того, що побудував соціалізм, треба було знищити. Але це було зроблено з використанням лозунгів, а не програми змін, яку б зрозуміли та прийняли прості російські люди. Все, що в нас є, — це нескінченні аргументи, а не практичні альтернативи для обговорень і вибору.
Одна з причин, чому дискусії про реформи в Росії є настільки безплідними, полягає у відсутності в країні послідовних політичних партій. Під час перебудови і за президента Єльцина спадщиною були вельми поширені ненависть і страх перед Комуністичною партією. Цей страх поширювався на всі політичні партії і в результаті блокував бажання створювати потужні партії. Але ця підозра стосовно політичних партій також означала, що в усій країні не було жодного організованого органу, обов’язки якого полягали б у реалізації послідовної «добре продуманої» перетворювальної програми реформ. Замість цього реформи призначалися згори без будь-якої підтримки широких мас — і таким чином були недовговічними.
Усе, що в нас було, це прямі заклики на вулицях до мас, а не сприяння формуванню справжньої суспільної згоди. Такий прямий метод є джерелом авторитаризму. Ми повинні визнати це та зрозуміти, що він виникає не тільки, коли громадськість байдужа або перелякана, але і коли немає жодного відкритого стабільного авангарду на зразок могутніх політичних партій, які вибирають лідерів і контролюють їх.
У результаті Росія тепер опинилася в такому становищі, за якого вибори президента є єдиним політичним питанням. Насправді, Росії необхідні саме могутні незалежні громадські та політичні організації, що сказали б: на будь-яких президентських виборах має бути зроблене оце для того, щоб спрямувати політичний курс, таким чином відсуваючи питання про те, хто стане президентом, на другий план. У цьому сенсі особливо непокоїть недавня спроба Путіна затвердити жорсткіший державний контроль над приватними організаціями.
Але заключний і найбільш життєво-важливий урок перебудови стосується темпу реформ й очікувань суспільства. Простіше кажучи, уряд має зустріти людей на півдороги. І все ж він також не може звести реформи нанівець для того, щоб здобути прихильність мас. Це складний спосіб досягнення своєї мети, але єдиний вартий.
Справді, перебудова та десятиріччя наступних реформ продемонстрували, що не досить просто дотримуватися формальних структур західної демократичної моделі для того, щоб Росія побачила послідовно проведені реформи. Оскільки ця модель, як ми бачимо на прикладі Росії, призводить до популістської демократії та боязких реформ. Країні необхідне глибше зобов’язання з проведення реформ, що виникне тільки тоді, коли її організації залучать російську громадськість у своєрідні відкриті дискусії, яких нам так бракує. Ми повинні сказати «до побачення» зневажливій популістської демократії та прийняти основний принцип демократії — участь усіх громадян в управлінні своїм урядом.
Гавриїл ПОПОВ — колишній мер Москви, на сьогодні є президентом Міжнародного університету в Москві
