Жителі Центральної Європи славляться своїм стійким песимізмом. Про це добре сказано в одному угорському прислів’ї: «Ми знаємо, що наступний рік стане роком середнім — бо він буде гіршим за нинішній, але кращим за той, що за ним». Такий менталітет за принципом «стакан напівпорожній» наочно проявився в липні 2009 року, коли група відомих центральних європейців написала відкритого листа президентові Обамі, в якому вони поскаржилися на відсутність взаємодії з адміністрацією США. І хоча тактика, що стоїть за публікацією такого листа, продумана погано, він відображає дійсні почуття Центральної Європи.
Рівною мірою гнітючий настрій створюють і події в Центральній і Східній Європі, де знову набирає силу націоналізм, де вкрай важко похитнути наявну корупцію, де сталася трагедія із загибеллю багатьох представників польської еліти під час авіакатастрофи під Катинню й де фінансово-економічна криза завдає удару за ударом по вразливому й незахищеному населенню. Але восени 2010 року з’явилося щось, що відродило оптимізм.
Чеський міністр закордонних справ Карел Шварценберг викладає програму політичної й економічної співпраці за цілою низкою питань, починаючи з Афганістану й протиракетної оборони, й закінчуючи налагодженням контактів зі східними партнерами Євросоюзу (з Україною, Грузією й іншими країнами) та науковими обмінами.
Молодий міністр закордонних справ Болгарії Ніколай Младенов, який чітко формулює свої думки, має намір укріплювати партнерство своєї країни зі Сполученими Штатами в рамках НАТО, з країнами Балканського півострова і причорноморського регіону.
Міністр оборони Македонії Зоран Коняновські розповідає про те, який внесок його країна збирається робити в операції НАТО, а також підтверджує готовність Македонії вступити до альянсу відразу після врегулювання суперечки з Грецією з приводу назви своєї держави.
І все це за одну добу. Виглядає так, ніби ми після тривалого гуляння наступного дня прокинулися й зрозуміли, що треба все-таки займатися справами. А справ багато.
На думку США, програму дій у Центральній Європі можна умовно поділити на чотири частини. По-перше, взаємодія й співпраця з країнами цього регіону на їхніх власних умовах. Ми припустилися помилки, вважаючи, що перехід, який почався 1989 року, закінчився. Економічний спад, ослаблення солідарності в масштабах ЄС і все ще нестійкі політичні інститути показали, що проблеми зберігаються. Продовження контактів і співпраці між США та країнами регіону має велике значення, оскільки це допоможе задати правильний і стійкий напрямок розвитку внутрішньої ситуації в країнах-союзниках з Центральної Європи.
По-друге, дуже важливо, щоб США продовжували своє сприяння Центральній Європі як регіону, міцно вбудованому в структуру ЄС, а також підтримували солідарність між Заходом і Сходом. На початковому етапі процесу розширення НАТО та Євросоюзу Сполучені Штати очолили наступ, допомагаючи цим державам повною мірою інтегруватися в європейські інститути. Але пізніше з’явилося щось схоже на суперництво, яке розділяє їх. Кому віддають перевагу США: «старій» чи «новій» Європі? Чи наполягають західні союзники на тому, щоб центральні європейці обирали між Сполученими Штатами та Європою? Такі розбіжності, зрештою, мають деструктивний характер. Живучи в демократичних, базованих на ринковій економіці країнах, що вірять у свободу, права людини, владу закону, колективну безпеку й загальне процвітання, ми всі є частиною єдиного співтовариства. Ось чому робота над ПРО в рамках НАТО й налагодження контактів з Україною й Грузією паралельно реалізації програми Східноєвропейського партнерства ЄС такі важливі.
По-третє, у нас залишаються незакінчені справи. Проект створення єдиної, вільної й мирної Європи, що став мрією архітектора європейської єдності Жана Моне, світоглядною концепцією президента Рейгана, котрий закликав Михайла Горбачова «знести цей мур», й офіційно проголошеною метою президента Джорджа Буша-старшого, прискорений рух до якої почали потім президенти Клінтон і Буш-молодший, поки що не реалізований у повному обсязі в рамках усіх народів Європи. Білорусь залишається ізольованою диктатурою, що дісталася їй у спадок від минулого. Ми спостерігаємо відступ на Балканах, стаємо свідками вторгнення до Грузії з окупацією її самопроголошених регіонів, бачимо несміливі реформи в Молдові, відхід України від Європи, а також відмову від демократії в Росії з посиленням тиску на сусідів. Незважаючи на всі ті досягнення в справі забезпечення миру й процвітання для понад ста мільйонів жителів Європи, що їх ми спостерігали після 1989 року, ця робота не закінчена, й нею мають у пріоритетному порядку займатися як Сполучені Штати, так і сама Європа.
По-четверте, хоча в Європі зробити треба чимало, найбільші проблеми виникають за її межами. Це тероризм і войовничий екстремізм; поширення ядерної зброї, зокрема й в Ірані; регіональні кризи та конфлікти подібні до афганського; слабкі й неспроможні держави; а також виникнення особливого різновиду авторитарного капіталізму, здатного кинути виклик світовій економіці. Усе це — проблеми планетарного масштабу, що впливають на Сполучені Штати та Європу в цілому. І будучи частиною цього співтовариства, центральні європейці можуть зіграти вирішальну роль у формуванні європейської політики, роблячи до неї свій внесок.
Маючи таку насичену й жорстку програму дій, ми не можемо собі дозволити скарг і взаємних докорів. Вашингтон і Центральна Європа мусять разом засукати рукави й стати до роботи.
Курт ВОЛКЕР — колишній представник США в НАТО, нині працює в центрі трансатлантичних відносин при Школі перспективних міжнародних досліджень ім. Пола Нітце Університету Джонса Гопкінса.
