Голова ради міністрів Італії Сильвіо Берлусконі представив програму свого уряду в Сенаті. Її суть така. Берлусконі, переможець нещодавніх виборів, заявив про намір змінити Італію шляхом проведення ряду реформ — часткова федералізація державного устрою через передачу регіонам компетенції у ряді галузей охорони здоров’я, освіти та охорони суспільного порядку. Він також пообіцяв послідовність курсу зовнішньої політики, орієнтованої на Європу і на дружбу iз США, оголосив про намір списати 100% комерційних боргів найбідніших країн, які будуть проводити здорову економічну політику і дотримувати права людини. Важливо і те, що Берлусконі пообіцяв внести у парламент до літніх канікул проект закону, покликаний урегулювати конфлікт інтересів між його новою політичною посадою і діловими інтересами — саме цей конфлікт став однією з причин відставки уряду Берлусконі у 1994-му і понині викликає вельми неоднозначні коментарі світової преси. Автор статті упевнений, що перемога магната Берлусконі на виборах була логічною, визначає труднощі, з якими неминуче зіткнеться його уряд, і вважає італійський приклад повчальним для усієї Західної Європи, зокрема — для європейських правих.
Чи дійсно Італія виглядатиме зовсім інакше після того, як Берлусконі складе владні повноваження? На це запитання можна стиснути плечима і відповісти: «Навряд чи». Однак подібний самовдоволений цинізм безпідставний.
За післявоєнний період в Італії побувало при владі 58 урядів, причому всі вони були або коаліційними урядами, або урядами меншості, і мало впливали як на внутрішні, так і на міжнародні події. Недовге перебування Берлусконі при владі у 1994 році не було винятком з цього правила. Йому заважали і некерований партнер по коаліції («Північна ліга»), і особисті проблеми, пов’язані з судовими розглядами, а також недостатня легітимність, котра витікає, на думку багатьох італійців, з конфлікту інтересів між величезним багатством і політичною владою Берлусконі. Ця нелегітимність ставила під сумнів його політичні рішення і авторитет.
Зараз справа йде зовсiм по- іншому. Пан Берлусконі був обраний великою групою виборців, які довгі роки не мали політичного голосу, а його передвиборна платформа засновувалася на скороченні податків. Цілком ймовірно, що уряд Берлусконі залишиться при владі протягом повного парламентського терміну. Щоб зрозуміти значущість перерахованих вище фактів, давайте розглянемо дві важливі відмінності: між нинішньою Італією та Італією 1994 року, а також між Італією та іншими країнами Європи.
Відмінності між Італією 2001 року та Італією 1994 року очевидні. На відміну від 1994 року, у прем’єра Берлусконі стабільна більшість в обох палатах парламенту. Позиція «Північної ліги» не має принципового значення для уряду, а інші партнери по коаліції лояльні та надійні.
Італія стала членом Європейського валютного союзу. Її податково-бюджетна система впорядкована. Урядовий бюджет залишається стримуючим чинником у прийнятті політичних рішень. Італія більше не стоїть на краю фінансового провалля, і у ревізії фінансових коштів уряду немає необхідності. Італійці вітають порядок і стабільність, які приніс Маастрихтський договір.
Важче помітити, наскільки сильно Італія відрізняється від континентальної Європи. На відміну від французів або німців, багато італійців не довіряють впливовому уряду. У порівнянні з іншою Європою, громадська думка в Італії, мабуть, більше покладається на ринкові цінності, міжнародну конкуренцію та вільне підприємництво.
Інстинктивно підозріле ставлення італійців до уряду має своє історичне коріння, але у нього є також і економічні причини. Оскільки ухилення від податків поширене в Італії більше, ніж в інших країнах, податковий тягар лежить головним чином на обмеженому колі платників податків, змушених платити вельми високі податки. У той же час, у порівнянні з іншими країнами Європи, якість державних послуг часто зазнає критики, оскільки держава «загального добробуту», звичайно, проводить перерозподіл суспільних благ на користь могутніх політичних груп, а не на всеосяжній і «справедливій» основі.
У нещодавньому опитуванні громадської думки, проведеному у Франції, Німеччині, Іспанії та Італії (див. Economic Policy, квітень 2001), 51% опитаних італійців виразили побажання, щоб держава меншою мірою була державою «загального добробуту» — іншими словами, уряд повинен зменшити податки, зменшивши при цьому пенсії та інші виплати у сім разів. У Франції з цим згодні 43% опитаних, у Німеччині — 29%, в Іспанії — 22%. Такі ж відмінності між Італією та іншими європейськими країнами показало опитування «Євробарометр», проведене на початку 90-х років.
До останнього часу специфічна виборча система Італії не давала можливості набути помітного політичного впливу великій групі італійських виборців, які віддають перевагу менш громіздкому уряду (можливо, такі виборці складають більшість). Нестабільні коаліційні уряди Італії, що перебували при владі у 70-і та 80-і роки, в основному були непідзвітні виборцям і паралізовані внутрішніми конфліктами. Потім настали 90-і роки, і Християнсько-демократична партія, яка в основному представляла інтереси виборців з помірними поглядами, була зметена скандалами, пов’язаними з корупцією.
Пан Берлусконі та його союзники швидко заповнили цей політичний вакуум. Саме тому Берлусконі виграв вибори, незважаючи на судові розслідування і заклопотаність громадськості з приводу «конфлікту інтересів». Він був єдиним, хто представляв цю велику групу виборців з помірними поглядами.
Економічна платформа лівоцентристської коаліції не виглядала переконливою і заслуговуючою на довір’я в очах тих, хто виступав за обмеження втручання уряду і за зниження податків. Економічна програма коаліції сприймалася як така, що дуже дорого коштує, якщо порівнювати витрати на її реалізацію з невизначеною перевагою в особі ніби більш «легітимного» уряду.
Чи буде новий уряд використовувати цю унікальну можливість для проведення реформи? Важко сказати. Деякі проблеми, безсумнівно, виникнуть через те, що пан Берлусконі знову зав’язне у болоті обвинувачень, пов’язаних з «конфліктом інтересів». Він також зіткнеться з ворожістю профспілок і, можливо, недовір’ям європейської громадської думки.
Крім того, уряд зіткнеться з труднощами при вирішенні таких задач, як реформа пенсійної системи, підвищення гнучкості ринку праці, передача повноважень на користь регіонів при збереженні економного бюджету. Кожна з цих задач могла б збентежити будь-який уряд, незалежно від того, якою більшістю він володіє у своєму розпорядженні і наскільки чистий його виборчий мандат. Проте уперше за декілька десятиріч Італія одержала уряд, передвиборна платформа якого заснована на скороченні чисельності уряду і зниженні податків, і що має підтримку стабільної парламентської більшості. Незалежно від того, чи доб’ється прем’єр Берлусконі успіху чи ні, — і які будуть причини його успіху або невдачі, — результат буде повчальний для всієї Європи, особливо для європейських консерваторів, які, як здається, останнім часом часто збиваються з курсу.
