Одразу після закінчення Жовтневої війни в 1973 році, весь арабський світ був у захваті, тому що міф про непереможність Ізраїлю було зруйновано єгипетським перетином Суецького каналу та сирійським наступом, який було організовано на Голанських висотах. У самому Ізраїлі розпочалася різка критика політичних і військових керівників, яких звинувачували у втраті 3000 солдат у війні, що завершилася примарною перемогою. Прем’єр-міністра Голду Мейєр, міністра оборони Моше Даяна, начальника штабу Сил оборони Ізраїлю (СОИ) Давида Елазара й керівника військової розвідки було дискредитовано й згодом знято зі своїх постів.
Почуття міри перемогло пізніше, причому, за іронією долі, першим воно торкнулося єгипетських і сирійських лідерів. У той час як телебачення Ізраїлю й усього світу все ще сумувало чи зловтішалося з приводу втраченої військової переваги Ізраїлю, єгипетський президент Анвар Садат і сирійський президент Хафез Ал-Ассад тверезо визнали, що їхні країни наблизилися до катастрофічної поразки набагато ближче, ніж у 1967 році й що треба будь- яким чином уникнути ще однієї війни. Результатом цього стали Садатський мир і Ассадське перемир’я 1974 року на Голанських висотах, які відтоді жодного разу не порушувалися.
Розглядати війну 1973 року в ретроспективному плані досить просто. Ізраїль був спійманий зненацька, тому що достовірні відомості в умовах зарозумілої самовпевненості були спотворені. Передові райони, залишені практично незахищеними, значною мірою були захоплено. Єгиптяни мали чудовий військовий план і добре вели бойові дії, а сирійські танки сміливо просувалися вглиб, продовжуючи атаки протягом трьох днів і ночей. Протягом 48 годин Ізраїль опинився на межi поразки на обох фронтах.
Але як тільки Сили оборони Ізраїлю було повністю мобілізовано й бригади резервістів, що становлять дев’ять десятих усіх збройних сил, було підготовлено до воєнних дій, ізраїльтяни змогли зупинити й єгипетську, й сирійську армії й практично самі перейшли в контрнаступ. На момент закінчення війни ізраїльські війська були за 70 миль від Каїру й менш ніж за 20 миль від Дамаску, однак їхній успіх залишився в тіні через несподіваний напад, надмірнi емоційнi реакціi та труднощі бачення крізь туман війни.
Те ж саме відбувається сьогодні з Ліванською війною й помилковими припущеннями щодо неї. Ніхто не має дивуватися тому, що сучасні протитанкові ракети здатні пробити навіть найважчі й найбільш захищені танки. Але ізраїльські танки зробили досить для зменшення кількості жертв з боку Ізраїлю. Як і недостатня обороноздатність проти ракет короткого радіуса дії з маленькими боєголовками — це просто здоровий глузд. Вони не досить потужні, щоб виправдати витрати в мільярди доларів на лазерну зброю, що охоплює площу розміром з футбольне поле.
Також очевидні серйозніші помилкові припущення. Наприклад, замість того, щоб не звертати увагу на хвалькуваті заяви Шейха Хасана Насралли про перемогу, багато ЗМІ всього світу повторюють і підтверджують його заяву про те, що Хізбалла боролася набагато сміливіше, ніж солдати регулярних армій арабських держав у попередніх війнах. Але в 1973 році після форсування Суецького каналу, тисяча єгипетських піхотинців сміливо стояла проти наступаючих ізраїльських танків. Вони перебували у відкритій пустелі, без будь-якої підтримки й захисту, які мала Хізбалла в збудованих з каменю ліванських селах.
Що відповідає дійсності, то це те, що Ізраїль не мав послідовного військового плану, щоб навіть його цілеспрямоване бомбардування не було таким руйнівним (хоча й з користю від застосування стратегічної концепції залякування, що продемонструвала відсутність мобільності Сирії). Наземні операції Ізраїлю також були нерішучими й незавершеними від початку до кінця. Повністю продуманий план дій у надзвичайних обставинах — складне поєднання водного, повітряного й наземного вторгнення, для стрімкого й широкого переходу на територію противника, з подальшим відходом назад і знищенням позицій Хізбалли від тилу до ізраїльського кордону — так ніколи і не було здійснене.
План дій у надзвичайних обставинах так і залишився лише на папері через малі втрати серед цивільного населення Ізраїлю. Передбачалося, що тисячі ракет Хізбалли будуть випущенi сконцентрованими залпами — що врівноважує неточність некерованих ракет і потужність впливу ударної хвилі — й призведе до значних втрат серед цивільного населення, можливо до сотні на день. Це зробило б необхідним проведення великомасштабного наступу понад 45 тис. солдат, політично виправдовуючи сотні жертв, яких би це коштувало.
Хізбалла, однак, розподілила свої ракети між народними ополченцями, які добре вміли ховати ці ракети від повітряних атак, а також захищати їх від артилерії та від ізраїльських безпілотних повітряних транспортних засобів, але яких не навчили їх ефективному одночасному запуску по одній і тій самій цілі.
Замість сотень мирних жителів, Ізраїль втрачав по одному — два на день. Навіть через три тижні, загальна кількість жертв була меншою, ніж у разі деяких індивідуальних терористичних актів терористів-смертників. Це б зробило початок наступу, в якому б загинули молоді солдати, політично недопустимим. Безсумнівно, такий наступ не знищив б й саму Хізбаллу, тому що це військово-політичний рух, а не лише армія чи група озброєних бандитів.
З тієї ж причини, результат війни, ймовірно, є більш задовільним, ніж багато хто сьогодні в це вірить. На відміну від Ясіра Арафата, який боровся за вічну Палестину, а не за реальних палестинців, процвітанням та безпекою яких він завжди був готовий пожертвувати заради мети, політичні виборці Нарсалли зосередилися в південному Лівані.
Узявши відповідальність за початок війни, Насралла направив діяльність Хізбалли на швидке відновлення сіл і міст, аж до ізраїльського кордону. Сьогодні політична підтримка Насралли є запорукою хорошої поведінки Хізбалли. І він навряд чи може дозволити собі розпочати новий раунд боротьби, яка знову б усе зруйнувала.
Едвард Н. ЛЮТТВАК — військовий стратег і консультант, старший науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, округ Колумбія.
