Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Переможців не судять? I переможених?

Чому програв Сильвіо Берлусконі
15 квітня, 2006 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Парламентські вибори в Італії коментатори вже встигли охрестити унікальними: дійсно, важко знайти країну, в якій результати народного волевиявлення були б відомі задовго до процесу голосування з точністю до відсотка, причому саме цей відсоток, і навіть його десяті, для одних мав обернутися тріумфом, а для інших — фіаско.

Виявилося, що помилялись усі: долю італійських виборів вирішив не відсоток, і навіть не його десята частина, а сім сотих відсотка, тобто сім десятитисячних визначили переможців до нижньої, а голоси італійців, які мешкають за кордоном — до верхньої палати італійського законодавчого органу.

Успіх посміхнувся блоку лівоцентристських сил «Союз», котрий очолює екс-голова Європейської Комісії Романо Проді. Його опоненти — правоцентристська владна коаліція «Дім свобод», на чолі з епатажним медіа-магнатом Сильвіо Берлусконі — отримають на двох сенаторів та аж на 67 депутатів нижньої палати менше.

Різниця між пропорціями здобутих блоками голосів у виборах до нижньої палати та отриманою кількістю депутатських мандатів пояснюється специфікою італійського виборчого законодавства, ідейними натхненниками якого, власне, й виступали прихильники Сильвіо Берлусконі та сам пан прем’єр-міністр.

ВИБОРИ НАРОДНОГО ПРЕМ’ЄРА

Якщо в контексті українських виборів вираз «вибори народного прем’єра» був, скоріше, технологічною метафорою, в Італії альтернативи двом лідерам виборчих коаліцій дійсно не було: або Проді, або Берлусконі. Де, як не в Італії, давньоримське tertium non datur може лунати більш констатуюче.

Виборчі баталії двох найвідоміших італійських політиків проходили в контексті незліченних антагонізмів: політичних, ідеологічних, культурних, економічних, особистих — легше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж знайти питання, в якому два непримиренних конкуренти могли б досягнути консенсусу.

Навіть зовнішність, поведінка та манера спілкування обох лідерів різняться кардинально. Романо Проді — академічний професор, відомий учений-економіст, який виховувався в багатодітній католицькій родині, викладав у найпрестижніших університетах світу, очолював міністерство промисловості Італії та італійський уряд, а згодом відбув п’ятирічну каденцію на посаді голови Європейської комісії.

«Зразковість» Проді настільки нетипова для італійського темпераменту, що в багатьох італійців його персона викликає нудьгу та позіхання — не найкращі асоціації для учасника виборчих перегонів. Натомість, з іншого боку, годі уявити більш яскравий приклад суспільного успіху, аніж той, якого досягнув Романо Проді. Зрештою, сам факт п’ятирічного головування в Європі зробили з нього мало не національного героя.

Сильвіо Берлусконі є повним антиподом Проді: мільярдер, медіа-магнат, екстравагантний у своїй поведінці, зазвичай спонтанно-оптимістичний, жартівливо-дотепний, часто по-дружньому привітний, інколи безвідповідально- радикальний, але завжди експресивно-бадьорий, він підкорив серця італійських виборців своєю неповторністю.

До того ж палкий спортивний шанувальник та один з основних діячів світового футбольного бізнесу. А футбол для Італії — не лише «найбільш суттєве з усього несуттєвого», футбол тут — світська святиня. Навіть зараз, коли увага всього світу прикута до результатів італійських виборів, місцеві газети надають футболу свої перші шпальти. Так в Італії було завжди, й саме цим скористався Берлусконі, назвавши власну політичну силу гаслом футбольних уболівальників «Вперед Італіє!».

ПРОДІ ВИГРАВ ЧИ БЕРЛУСКОНІ ПРОГРАВ?

Після виборчої кампанії аналітики коментують низку помилок обох кандидатів, що могли вартувати їм прем’єрського крісла. Причому до останніх днів голосування в державі існувала істотна частина виборців, які не вирішили, кому віддати свій доленосний голос.

Саме на приваблення голосів електорального «болота» зосередили основну увагу виборчі «гуру» обох штабів. Природно, що спонтанний Берлусконі дозволяв собі витівки, які негативно відображалися на його іміджі. Однак за роки його правління італійці настільки призвичаїлися до них, що навчилися пробачати своєму прем’єру гротескну клоунаду.

Ті ж, хто нею обурювався, давно визначилися у власних електоральних уподобаннях, і змінити їх Берлусконі навіть не намагався. Отже, аналізуючи постфактум невтішні для чинного італійського прем’єра результати, не варто намагатися знайти помилку у його заявах та поведінці, адже формальний переможець виборчих перегонів також припускався багатьох технологічних помилок, головна з яких — безупинна прісність.

Значні виборчі дивіденди блок «Дім свобод» міг отримати, зважаючи на складну ситуацію на внутрішньому ринку праці. Італію заполонила хвиля трудових мігрантів, які не лише позбавляють багатьох робочих місць самих італійців, але й є істотним культурним подразником, особливо в контексті карикатурних воєн, що зовсім недавно сколихнули Європу.

Та сама харизма Берлусконі часто перемагала авторитет та ерудицію Проді. Однак італійські виборці надали перевагу стабільному політичному існуванню під орудою Проді перед продовженням нинішнього курсу «шоу Берлусконі».

На Італію ще чекає затяжний судовий марафон, в якому може перепасти на політичні горіхи як офіційним переможцям, так і переможеним. Однак сам факт перемоги лівоцентристської політичної сили в Італії достатньо промовистий. Вочевидь, Романо Проді таки посяде прем’єрське крісло, але в контексті італійської традиції швидкоплинних прем’єрів, котру вдалося порушити лише його нинішньому візаві, існування життєздатного уряду, вочевидь, таки залежатиме від уміння досягати компромісів з окремими силами протилежного табору.

Олесь АНДРІЙЧУК, Європейський університетський інститут, Флоренція
Газета: 
Рубрика: