Тема направлення українських військових в Ірак протягом кільком тижнів викликала прилив адреналіну у значної частини політиків, журналістів та загалом у суспільстві. Принаймні пересічного громадянина нині значно легше «розкрутити» на розмову про Ірак, аніж про політичну реформу. Оцінки, як це часто буває, діаметрально протилежні.
Втім, голосування у Верховній раді (273 голоси «за») стало цілком прогнозованим ще у середу, коли Президент зустрівся з головами фракцій більшості, і, за свідченнями останніх, цілком переконливо довів їм необхідність позитивного рішення щодо Іраку. Якщо додати до цього неминучу в такому випадку підтримку частини опозиції (євроатлантистів з «Нашої України»), то у позитивному підсумку голосування можна було не сумніватися.
З політико-правового погляду, звісно, не все виглядало бездоганно. Наприклад, Георгій Крючков та Борис Тарасюк (які, як правило, жорстко опонують один одному) цього разу висловлювались в одному напрямку: резолюція ООН не встановлює формату миротворчої місії, а лише рекомендує взяти участь у стабілізаційних силах; операція не має мандату ООН, а тому, згідно з українським законом, не може трактуватись як миротворча. Секретар РНБО Євген Марчук не поділяє такого трактування, заявляючи, що резолюція Ради безпеки ООН «у всіх принципових питаннях» відповідає вимогам закону України про участь у миротворчих операціях. Буква закону, як виявляється, просто не передбачає такого специфічного формату іноземної військової присутності, яким є місія в Іраку після прийняття відповідної резолюції ООН. Подібна ситуація не описана в законі. Реальність міжнародної політики знову виявилась на крок уперед від змісту права. А тому більшість українських законодавців, ймовірно, керувались принципом: «дозволено те, що не заборонено».
Достовірно невідомими залишаються практичні задачі українських військових у Іраку: можна передбачати охорону стратегічних об’єктів, супроводження гуманітарних вантажів, але реально задачі визначатимуться на місці і залежатимуть від успішності процесу стабілізації в Іраку.
Проблема видатків на операцію також турбує політиків і громадськість. 69,4 необхідних мільйонів гривень — це значна сума для військового відомства. Обіцянка США покрити 2/3 цих витрат полегшує фінансовий бік справи, але відверто дратує частину політикуму, котрій не до душі торжество однополярності, яка стала доконаним фактом пiсля закінчення активної фази іракської кампанії. Для багатьох в Україні ані дружба iз США, ані гіпотетичний вступ України до НАТО зовсім не є омріяним бонусом.
Так чи інакше, участь у глобальній політиці, як і будь-яка діяльність, має свою видаткову і дохідну частини. Витрачаючи сьогодні, українські платники податків мають усі підстави сподіватися, що держава зуміє вправно розпорядитися тими шансами, які надає Україні ситуація навколо Іраку. Нині ці шанси стосуються широкого спектру політичних, економічних та військових питань: довгострокових бізнес-контрактів, диверсифікації постачання нафти, розвитку транспортних коридорів, підвищення боєздатності елітних частин збройних сил та їх сумісності з військами країн НАТО, нарешті, покращення іміджу держави, зростання її ваги в системі міжнародних відносин.
