Днями нижня палата французького парламенту прийняла закон про селективну імміграцію, котрий уже отримав у суспільстві назву «закон Саркозі». Як відомо, Ніколя Саркозі — міністр внутрішніх справ Французької Республіки, лідер правоцентристського руху та основний претендент на посаду наступного президента Франції. Він здобув потужну популярність серед французьких громадян завдяки своїй принциповій позиції щодо захисту традиційних французьких національних цінностей.
МЕЖІ ВІДКРИТОСТІ
Логіка закону полягає в побудові у Франції нової системи надання права на постійне проживання. Йдеться про уповноваження державою відповідних імміграційних органів здійснювати активну селективну політику щодо осіб, котрі бажають отримати французьке громадянство. Пріоритет отримуватимуть особи з доброю кваліфікацією та представники професій, щодо яких Франція має на момент звернення відповідний попит.
Цей закон викликав широку дискусію у французькому суспільстві. Це й не дивно, адже Франція — країна, що постійно підкреслює свою демократичність та глибоку пошану до прав людини. Однак відтепер вона може перестати відображати ліберально-демократичні громадянські цінності, з якими у світі неодмінно асоціювалася ця держава останні кількасот років.
Ініціатори закону про селективну імміграцію підкреслюють, що кожна країна має право будувати свою політику щодо світової конкурентоспроможності, а отже, Франція, запрошуючи до себе добрих спеціалістів і, навпаки, відмовляючись від інертно-неуспішних категорій іноземців, лише здійснює своє моральне право на світову успішність.
Крім того, більш активна імміграційна політика Франції може захистити державу в майбутньому від росту нестабільності та хаосу, що виявився, приміром, восени минулого року дебошами в паризьких передмiстях.
Прихильники закону про селективну імміграцію визнають, що такі заходи не є найкращим виявом французької демократичності, однак закликають суспільство з розумінням підійти до цього питання, оскільки йдеться про збереження французької ідентичності, але також і про динаміку розвитку французької економіки.
Що ж до противників цього закону, то серед їхніх основних аргументів — посилання на порушення Францією основних принципів власного існування, адже ідея «Свободи, Рівності та Братерства» є у Франції чимось значно більшим за голослівні лозунги чи ліниво-бюрократичні кліше, якими (замість «у-у-у», «м-м- м...» і «ну») закривають прогалини між словами й думками місцеві політики.
До того ж прийняття цього закону може «офіційно» задекларувати в державі відкриту конфронтацію між автохтонним населенням та іноземцями, що живуть у державі багато поколінь, але так досі й не почуваються повноцінними французами.
Найбільш радикальні борці за права іммігрантів повертають погляд французів до власної історії, зокрема до доби колоніалізму. На їхню думку, Франція, що розбудовувала власну економіку за рахунок величезних колоній, повинна враховувати цей фактор, і — бодай із символічних міркувань — проводити більш відкриту політику щодо нащадків вихідців із французьких колоній аж до здійснення щодо них політики позитивної дискримінації, котра полягає в наданні пріоритетних прав таким особам у межах, що навіть перевищують права автохтонних французів.
ЄВРОПЕЙСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ
На сьогодні багато країн здійснюють політику селективної імміграції — передусім, йдеться про США, але також і про Велику Британію, Німеччину, Голландію, Канаду, Австралію та низку інших світових лідерів. Кожна з цих держав поступово змінила свою імміграційну політику від ліберально-заохочувальної до селективно-захисної.
Існують достатні підстави стверджувати, що основною причиною зміни наївно-відкритої гостинності на насторожену селективність щодо іноземців, стали... самі іноземці.
Країни «золотого мільярда» зіштовхнулися з проблемою захисту цінностей, які плекали сотні років їхні предки. Мало кого в Європі чи Північній Америці тішить перспектива опинитися одного дня в культурній меншості, а якщо динаміка демографічних змін продовжуватиметься, то автохтонні мешканці країн «золотого мільярда» дійсно становитимуть меншість на власних землях.
Як відомо, філософія Європейської Унії базується на принципах багатокультурності, поваги до прав меншостей та національній поліфонії держав-членів ЄУ. На відміну від США, що стали «котлом», у котрому одна англомовна частина суспільства абсорбує в себе інші культури, в Європейській Унії кожна нація представляє остаточну цінність.
Багатоголосся Європи вражає — від Естонії до Португалії й від Бельгії до Греції європейська ідея лунає різними голосами, однак ідеться про одне й те саме. На жаль, динамічно зростає кількість іммігрантів, значна частина яких прибуває до Європи нелегально, у своїй більшості вони не налаштовані на повноцінну інтеграцію до європейського способу буття.
Опинившись у принципово толерантному, демократичному суспільстві, що звикло з пошаною ставитися до кожного «іншого», вони не завдають собі клопоту навіть щодо вивчення мови тієї держави, котра їх шляхетно прийняла. Заселяючись компактно, іммігранти в Європі вже тепер займають цілі квартали.
УКРАЇНСЬКІ УРОКИ
Легше всього засуджувати Європейську Унію за відсутність гостинності та солідарності щодо непроханих прибульців із чужини, однак варто пам’ятати, що солодко думається про холод лише за чашкою гарячого чаю. Дотепер Україна не помічає істотного впливу іммігрантів, які мешкають у нашій державі, однак варто подивитися, яку фундаментальну працю здійснює Європейська Унія, аби зміцнити власні східні кордони.
Не треба бути провидцем, щоб передбачити, як мільйонні потоки нелегалів, що переїздили транзитом через нашу державу на шляху до Західної Європи, як мухи об скло, відбиватимуться від польських кордонів, та з озлобленою приреченістю поселятимуться в Україні — за півкрок від своєї заповітної цілі: Європи.
Для того, аби не випробовувати долю й не розв’язувати за кількадесят років проблеми, які для сучасних європейських держав уже тепер є ключовими й навіть визначальними, Україні варто вже тепер розбудувати дієву імміграційну політику.
Варто пам’ятати, що мудра імміграційна політика не має нічого спільного ані з ксенофобією, ані з расизмом. Ідеться про життєві інтереси кожної держави на власне існування. Селективна імміграція — єдиний шлях для ефективного захисту від великої кiлькостi іммігрантів, що наповнюватимуть Україну майбутніми роками й десятиліттями.
НАСАМКІНЕЦЬ
Існування різних народів та держав є запорукою дружби між ними. Однак міжнародна співпраця не повинна відбуватися на шкоду національним інтересам України, як гостинна дружба поміж родинами не повинна перетворюватися на «циганський табір» чи «шведську сім’ю».
