Близько мільйона осіб померло під час голоду в Північній Кореї 1995—1997 рр. Нині Світова продовольча програма побоюється того, що Кореї загрожує ще один голод — обсяг сільськогосподарського виробництва в країні, ймовірно, знизиться до 1,8 мільйона тонн зерна, що набагато менше, ніж 4,8 мільйона тонн, необхідних для забезпечення простих жителів Північної Кореї їхнім мізерним раціоном — близько 200 грамів на день (половина денного раціону біженців у таборах ООН). Ще більше ускладнює справу те, що національні продовольчі запаси закінчилися в січні, а гуманітарна допомога, надана Північній Кореї, закінчиться цього місяця.
Тоді як Світова продовольча програма годує шість мільйонів дітей Північної Кореї, сімнадцять мільйонів дорослих людей мають розраховуати на себе. (Програма «у першу чергу військові» означає, що більшість постаченого продовольства віддається величезній постійній армії та бюрократії Північної Кореї.) Щоб вижити, чимало жителів Північної Кореї розшукують їстівне коріння й листя та варять супи з капустяних качанів і овочевих відходів. Ті, хто виживає, недоїдатимуть більше, ніж будь-коли, а відсоток дітей, у яких спостерігається затримка росту, збільшиться, хоча сьогодні він уже становить дві третини.
Наступний міні-врожай у Північній Кореї буде лише наприкінці червня. Але цей урожай буде навіть гіршим, ніж жалюгідний урожай минулого року. У той же час Південна Корея скоротить своє постачання добрив для вирощування рису з 300 тис. тонн до 200 тис. тонн. Але навіть це викликало суперечки в Сеулі серед тих, хто стверджував, що цю гуманітарну допомогу слід надавати лише в разі виконання умов поліпшення відносин між Північчю й Півднем.
Ці жахливі умови — наслідок незвичайної форми соціалізму в Північній Кореї, відомого під назвою «юх». Сьогоднішній лідер Північної Кореї Кім Чен Ір продовжив розробку «юх», створеного ще його батьком, у дев’ятистах книгах і в статтях.
Незважаючи на те, що Північній Кореї вдалося уникнути марксизму-ленінізму, займаючись розробкою «юх» 1967 року, радянські субсидії підтримували економіку Північної Кореї над водою до 1991-го. Ослаблена розпадом СРСР економіка опинилася в паніці після припливів і відпливів 1995-го, 1996- го й 1997-го, що йшли один за одним. Хоча Кім Чен Ір уникає розмов про це в своїй країні, навіть він, можливо, вже вірить у те, що «юх» — це втрачена філософія. Таким чином, він звернувся за порадою до Китаю.
Особлива порада «як зробити...» — це те, що хоче отримати Кім від Китаю. Під час першого з двох своїх візитів у Китай минулого року, Кім Чен Ір запитав голову Цзян Цземіня про те, як перейти до ринкової економіки й при цьому зберегти авторитарне диктаторство. «Радий служити», — сказав голова Цзян. По-перше, суворо придушуйте політичні розбіжності, щойно вони виникнуть. По-друге, вивчіть наші біржі й спеціальні економічні зони. Під час другого візиту Кім Чен Іра в Китай, який відбувся після його історичної зустрічі з президентом Південної Кореї Кім Де Юнгом у червні минулого року, прем’єр КНР повіз лідера Північної Кореї в Шанхай і показав йому біржу й величезні зони розвитку Пудонь.
Ніхто не сумнівається в тому, що Цзян Цземінь знає, як зберегти авторитарний режим. Але чи є він найкращим радником з питання, як поліпшити економіку Північної Кореї? Можливо, ні: Північна Корея — не Китай. Політика, що зазнавала перетворень у Китаї за останні два десятиріччя, навряд чи спрацює в Північній Кореї. Мине багато часу перш ніж «Дорогий Вождь» зможе переконати своїх послідовників у тому, що фондова біржа з її потребою появи корпорацій і навіть приватизацією, взагалі стосується якоїсь початкової стадії «юх». Переконати себе в тому, що реформа неминуча, було найбільшим досягненням китайського керівництва.
У Китаї економічні зони — особливо п’ять спеціальних економічних зон і територія Пудонь у Шанхаї — працюють тому, що із самого початку їх було задумано як лабораторії для проведення економічних, соціальних і навіть політичних експериментів. Основним внеском цих зон було експериментувати з капіталістичним ринком обмеженим, і тому політично прийнятним способом перед тим, як втілити ці уроки в життя в усій країні.
Ден Сяопін, який запровадив ці зони, розумів, що, відкривши економіку Китаю для всього світу, зони неминуче дозволять «комарам» прилетіти в Китай. Він прийняв цей ризик як ціну, яку треба сплатити, щоб поліпшити економічний добробут простих китайців. Він був правий: «комарі» прилетіли, принісши з собою корупцію, злочинність, прогресивні й ліберальні ідеї та — що, можливо, найголовніше — усвідомлення того, яким є життя в усьому світі.
Життя в Північній Кореї, однак, герметично запечатано. Радіоканали, дозволені в Північній Кореї, можуть бути настроєні лише на північнокорейські станції. Лише деяким жителям Північної Кореї дозволено відвідувати Пхеньян, столицю країни, в той час як щороку мільйони китайців подорожують і вчаться за кордоном. Дійсно, коли Північна Корея звернулася до шведських вчених з проханням дати можливість навчатися за фахом «управління бізнесом», керівництво наполягло на тому, щоб навчання проводилося в умовах якомога ближчих до північнокорейських. Таким чином, навчання проводитиметься не в Стокгольмі або іншому відкритому місті, а в комуністичному Ханої.
Починаючи з Кім Чен Іра, керівництво Північної Кореї мало уявляє або взагалі не уявляє «комарів», яких принесе із собою відкриття економіки. На відміну від Дена, вони не вважатимуть це прийнятним. Суп з капустяного качана й салат з трави, на жаль, певно, ще довго переважатимуть у дієті жителів Північної Кореї, які страждають уже давно.
Девід ВОЛЛ — головний науковий співробітник Королівського інституту міжнародних справ в Азії. Лондон
