Подарунок Путіну

Після епохи сталінських перейменувань міст і вулиць, брежнєвської безкінечної хвальби, що закінчилася серією анекдотів, здавалося, що повторення пройденого вже неможливе. Але імунітет від лестощів у державному масштабі, схоже, не виробляється або швидко втрачається. Так сталося в чеченській столиці, коли місцевий сатрап Рамзан Кадиров підписав указ про перейменування проспекту Перемоги на проспект Путіна. «Сьогодні з упевненістю можу сказати, що 99% населення Чеченської Республіки довіряють Путіну та підтримують керівництво Росії, — пояснив Рамзан Кадиров. — На знак вдячності чеченського народу проспект Перемоги відтепер носитиме ім’я національного лідера — Володимира Путіна. Це наша данина поваги людині, котра зробила так багато для країни й усіх нас». Починається проспект від площі Кадирова, не нинішнього, а його батька Ахмада, але сусідство не випадкове. На Кавказі кожний жест має символічне значення, й перейменування в тому числі. І все якраз до дня народження російського прем’єра. Сам факт досить малозначний, але несе в собі заряд того, що в майбутньому може істотно змінити російське життя. А нам, найближчим сусідам, далеко не байдуже, які привиди бродять сусіднім городом. Адже вони можуть і матеріалізуватися, як це відчули в Грузії в серпні.

Скільки галасу здійняли, коли в Таллінні пам’ятник Бронзовому солдату з центра міста перенесли на військове кладовище з дотриманням усіх належних почестей. Здавалося, що вся Росія, полишивши повсякденні справи, займалася лише одним: висловлювала обурення діями естонської влади. Яких тільки загроз не довелося почути. А в цей час під Москвою екскаватором розривали братську могилу героїв-льотчиків, які захищали столицю в роки війни, в Ставрополі знесли стелу на честь захисника Москви генерала Льва Доватора. І ніхто не влаштовував мітингів протесту, не писав обурених листів і не вимагав міжнародного суду над осквернителями. От і тепер. Святу Перемогу, на пам’ять про яку назвали проспект, проміняли через банальне підлабузництво на чергового вождя, й ніхто — нічого. Ніби в рот води набрали. Головна партія країни «Єдина Росія» й буцімто опозиційна компартія мовчать, наче так і треба. По всьому світу скрупульозно вишукують навіть ознаки неповаги до перемоги СРСР у Другій світовій війні, обурюються українським безпам’ятством, коли вулицю називають на честь Романа Шухевича або Степана Бандери, а тут приступ амнезії в патологічній формі й цілковита тиша.

Але набагато важливішою й симптоматичнішою є навіть не ініціатива Кадирова. Зрештою, що з нього взяти. Дуже показовою є реакція самого, висловлена прес-секретарем російського прем’єра Дмитром Пєсковим: «Узагалі, в Росії не заведено називати будь-які об’єкти іменами діючих політиків... Сам Володимир Путін неодноразово висловлювався на цю тему й вважає за краще, щоб таких ініціатив не було. Але й заборонити їх він теж не може. Такі рішення ухвалюються владою суб’єкта й узгодженню з центром не підлягають, тож це рішення лише Рамзана Кадирова». Як мило. Особливо зауваження, що подібні рішення узгодженню з центром не підлягають. Залишається тільки розчулитися з приводу торжества російської демократії, якби не знати, яким чином відбувається подібне народне волевиявлення не узгоджене з Москвою. Так і згадується дідусь Крилов, який в одній із байок закликав брехати, але знати міру.

Найцікавіше, що всі авторитарні правителі й диктатори на словах проти возвеличень. Туркменбаші скаржився, що незліченні пам’ятники й нескінченні прославляння його старять, йому не потрібні, але від цього потік ставав іще повноводнішим. Коли німецький письменник Ліон Фейхтвангер звернув увагу Сталіна на сотні тисяч портретів і скульптур людини з вусами, той нічтоже сумняшеся зауважив з металом у голосі, «...що тут діє намір шкідників, які намагаються таким чином дискредитувати його. «Дурень-підлабузник, — сердито сказав Сталін, — завдає більше шкоди, ніж сотня ворогів. Увесь цей галас він терпить, — заявив він, — лише тому, що знає, яку наївну радість доставляє святкова метушня його впорядникам, і знає, що все це стосується його не як окремої особи, а як представника течії, яка стверджує, що побудова соціалістичного господарства в Радянському Союзі важливіша, ніж перманентна революція». До речі, редактора й перекладача книжки Фейхтвангера «Москва 1937», звідки ми взяли цю цитату, розстріляли як шкідника, а книжку на довгі роки відправили до спецсховища. А наївна радість і святкова метушня для дуже багатьох закінчувалися в таборах або розстрільних підвалах.

За тієї влади, яку має Путін, слабо віриться, що, по-перше, ініціатива Кадирова не була санкціонована Москвою, й, по-друге, вистачило б одного поруху самого, щоб у Грозному й думати боялися про якесь перейменування. Адже народне бажання вже було. У травні 2007 р. депутат міськради Новосибірська від «Єдиної Росії» Едуард Кожем’якін запропонував на районній партконференції перейменувати Ленінський район на Путінський. Пропозицію не підтримали. У липні 2007 р. головний архітектор столиці республіки Марій Ел Йошкар-Оли Віталій Горбань оголосив, що Мала Кокшага, нова вулиця, що будується вздовж річки, може отримати ім’я Володимира Путіна. Місцева влада проект не схвалила. У грудні 2007 р. група громадян запропонувала при об’єднанні міст Саратова й Енгельса дати новому місту ім’я Володимира Путіна. Ідеєю об’єднання міст знехтували, відповідно, перейменування не обговорювалося. Поки була тільки одна вулиця Володимира Путіна. Ім’я другого президента Росії 5 жовтня 2002 р. отримала одна з двох вулиць інгуського села Ольгеті. Як повідомлялося, жителі населеного пункту самі попросили назвати вулицю ім’ям президента «на знак вдячності владі за допомогу у відновленні зруйнованого селем села». Напевно, Кадиров вирішив надолужити згаяне. Якщо у родичів є вулиця в селі, то йому належить назвати проспект. Але тоді час для назв і перейменувань по всій країні ще не настав.

Подвійні стандарти московської влади давно відомі. Якби в Таллінні площу Тинісмягі перейменували на площу Путіна й при цьому взагалі знесли Бронзового солдата, то можна бути впевненими, що крім слів подяки з Москви нічого не почули б. Але головне навіть не підлабузницька поведінка дрібних намісників, поставлених Кремлем на довіреній території. Значно важливішою є боротьба груп впливу, що набирає обертів навколо президента Медведєва та прем’єр-міністра Путіна. Під час російського наступу в Грузії спочатку на перший план висунувся Путін, який обговорював це питання в Пекіні з американським президентом. Але потім усе плавно перейшло до Медведєва. Чіткий барометр ситуації, що складається в Кремлі й навколо нього, — російське телебачення вже понад місяць як засунуло прем’єра в середину програм «Час» на Першому каналі й «Вести» на РТР. Випадково такі знакові події не відбуваються. Очевидно, з допомогою вірного Кадирова хтось вирішив підправити становище. І зробив це з грацією баштового крана. Зрозуміло, що ідея перейменування не була таємницею для адміністрації російського президента, але там заважати не стали. Мабуть, не стільки з поваги, скільки для подальшої дискредитації. Зрозуміло, що анекдоти в інтернеті з’являться — не забаряться, чекати залишилося недовго. Дивно, що така досвідчена людина, як Путін, не зрозуміла такої простої речі. Адже його у відповідний час вчили проводити подібні операції. Вочевидь, навчання на корись не пішло.

Росія ще на один крок наблизилася до авторитаризму. І річ не в назвах міст і вулиць. Набагато важливішою є політика, що випливає з цього явища. А вона дедалі більше викликає побоювання. Ось уже французький президент почувається обдуреним, оскільки Москва не хоче виконувати всіх умов плану Саркозі—Медведєва. Що так буде, було зрозуміло ще в серпні, але в Парижі вважали за краще заплющувати на це очі. У ситуації поширення економічної кризи російський правлячий клас шукатиме виходу з внутрішніх проблем у зовнішньополітичних авантюрах. І для цього потрібна сконцентрована в одній руці влада. Хоча демократичного декоруму дотримуватимуться. Як вчив і діяв вождь усіх народів. Демократичну на словах сталінську конституцію було ухвалено в розпал терору 1936—1937 рр.

Одне втішає. Медведєв і Путін далеко не Сталін. Трагедія минулого повторюється у вигляді нинішнього фарсу. А чим закінчується така суєта, сказав великий Шекспір.

КОМЕНТАР

Андрій РЯБОВ, член Наукової ради Московського центру Карнегі:

— Ми всі чудово розуміємо, що Чечня — це дуже особливий об’єкт Російської Федерації, який живе за своїми власними внутрішніми порядками та звичаями. Природно, що є російське законодавство, яке забороняє називати вулиці ім’ям чинних політиків. Про це російська преса писала чимало, але оскільки всі вже сприймають Чечню як щось особливе, то ставлення до цього спокійне. Подобається — нехай називають. Якоїсь особливої громадської реакції не було, немає і не буде.

Я не думаю, що це може призвести до культу особи, оскільки все це носить локальний характер. До того ж, є проблема економічної кризи. А ось коли Путін говорив, що він не може вплинути на ухвалу влади назвати вулицю його ім’ям — це традиційний підхід. Звичайно, вплинути він міг. Але річ не в тім, що йому це подобається чи тішить слух. Я гадаю, що чеченський президент Кадиров переконав Путіна в тому, що це доцільно для зміцнення стабільності в республіці. У Кадирова оцінка діяльності Путіна така: завдяки його політиці після багатьох років протистояння регіон почав відновлюватися, Грозний повертається до нормального життя. Але в Москві це мало кого обходить.

Дійсно, в порівнянні з вереснем на 6—7 % знизилася популярність російських лідерів. Я гадаю, на це є дві причини. По-перше, вересень — це був самий пік, йшла війна, висловлювалася жорстка позиція російської влади. Зараз є економічна криза. Але, за моїми даними, криза в країні фокусується не на персоналіях, а на самому інституті уряду. У Путіна рейтинги, по-моєму, залишаються високими, а ось у уряду на 20% нижчі. Тобто громадська думка розділила лідерів і уряд. Зниження довіри є, але ми його, по-моєму, переоцінюємо.