Російська влада стала багато говорити про прихильність до європейських цінностей, хоча останнім часом Кремль визнавав лише так звану суверенну демократію. Тим часом Україна не лише намагається впроваджувати європейські цінності, а й водночас відновлювати історичну пам’ять.
Про прихильність Російської Федерації до демократичних цінностей і історичної пам’яті також говорив президент Дмитро Медведєв під час недавнього візиту до Мадрида, де між Російською Федерацією та Королівством Іспанія була підписана Декларація про стратегічне партнерство. До речі, в Декларації зазначається, що «стратегічне партнерство між сторонами базується на демократичних цінностях, які вони поділяють, а також на принципах суверенітету, рівності й територіальної цілісності держав, невтручання в їхні внутрішні справи, мирного врегулювання конфліктів, взаємної поваги та взаємної вигоди».
У Мадриді російський президент вирішив звернутися до досвіду «так званого транзиту демократії», що мав місце в Іспанії. У своєму виступі на заключному засіданні російсько-іспанського форуму «Діалог громадянських суспільств» 2 березня 2009 року в Центрі мистецтв королеви Софії Медведєв сказав: «Нас пов’язує те, що обидві наші держави пройшли крізь досвід тоталітаризму та самоізоляції, а отже, їм довелося подолати шлях політичних, економічних і соціальних перетворень. По суті, нашим країнам довелося позбутися дуже тяжкої хвороби, але в той же час прямі аналогії тут навряд чи можливі — у Росії та Іспанії свій досвід трансформації, свій досвід розвитку демократичних інститутів, свої успіхи і свої невдачі. І взагалі, досвід розбудови демократії завжди має унікальний характер, і лише тому демократія існує на нашій планеті. Усі ці події — ще жива історія, яка багато в чому визначила й наше сьогодення й визначає наше майбутнє. І сьогодні нам треба шукати точки зіткнення в нашому суперечливому й дуже непростому світі, відкривати нові напрямки співпраці, що впливатимуть на перспективи розвитку відносин між нашими державами».
Можна погодитися з російським президентом у тому, що не можна проводити аналогії між тим, як тривало примирення в Іспанії й Росії. Але багато в чому дії авторитарних і репресивних режимів були схожими. Від жорстокої цензури потерпали друковані ЗМІ, суворо придушувалася політична опозиція й рухи націонал-сепаратистів. Були заборонені всі партії (крім фалангістів — правлячої в Іспанії та комуністичної в СРСР. — Авт.) і профспілки. Загалом у період правління Франко в Іспанії, за різними оцінками, загинуло до мільйона людей, а ще 700 тисяч іспанців були змушені покинути батьківщину. До ув’язнення й утримання в трудових таборах були засуджені 875 тисяч людей. У Радянському Союзі ці цифри були на порядок вищими.
Проте офіційно каудильо проводив політику, спрямовану на загальне примирення. У Долині полеглих за 40 кілометрів від Мадрида за його вказівкою було зведено грандіозний меморіал із братським кладовищем жертв громадянської війни.
Примітно, що нині для більшості іспанців заколот і громадянська війна, пов’язані з особистістю генерала, — одна з трагічних сторінок історії. У трагедії були винні всі — й республіканці, й бунтівники. Такого типу трактування лягло в основу національного примирення. Перехід до нього після смерті Франко 1975 року відбувся відносно безболісно. Провідна роль у цьому належить королю Іспанії Хуану Карлосу, який став, і досі є, об’єднувальним символом суспільства.
Зовсім інакше ставляться до історичного примирення й історичної пам’яті в нинішній Росії. Можна говорити про подвійні стандарти Кремля. Свідченням одного стандарту є заяви Медведєва в Іспанії й підписана декларація, призначені для європейських країн.
Зовсім іншим є підхід Росії до країн колишнього Радянського Союзу. Свідченням іншого стандарту є постійні коментарі російського МЗС, що трактує на свій лад події з відновлення історичної пам’яті в Україні та заява російського президента про так званий голодомор. Наприклад, у коментарі російського МЗС від 28 листопада 2008 йдеться, що «у Львові, на Марсовому полі, поруч із Меморіалом радянським воїнам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни, закінчується блюзнірське за своєю суттю створення «пантеону» нацистським поплічникам — воякам ОУН-УПА, винним у масових убивствах радянських солдатів, цивільних осіб, мирних польських громадян на Волині».
Напевно, такої реакції можна було б чекати за часів колишнього Радянського Союзу, коли Україна була складовою частиною тоталітарної імперії. Але зараз це не так, і тому російській владі, напевно, слід зрозуміти, як зазначає у відповідь українське МЗС: «Україна відновлює свою історичну пам’ять, яку сталінсько-комуністичний режим намагався вбити Голодомором, розстрілами інтелігенції, забороною знати правдиву історію свого народу, а за такі спроби карав багаторічними ув’язненнями. Ми повертаємо імена українців, які не підкорилися ні гітлерівцям, ні комуно-більшовикам, а своїми життями заплатили за незалежність України».
І слова «нам треба шукати точки зіткнення в нашому суперечливому й дуже непростому світі, відкривати нові напрямки співпраці, які впливатимуть на перспективи розвитку відносин між нашими державами» російському президентові слід віднести до себе й застосувати на практиці до сусідньої України. Адже саме з ініціативи російської сторони між нашими країнами не ведеться діалог на вищому рівні. А Заходу, вочевидь, слід оцінювати цивілізованість Росії не за деклараціями й заявами про прихильність до демократичних цінностей, а за те, як російська влада ставиться, зокрема до історії України. По суті заважають суверенній державі пройти свій шлях примирення, як колись це зробила Іспанія.
