Коли лише ще готувався розгляд справи про підсумки президентських виборів у Вищому адміністративному суді України, діячі Партії регіонів роздавали численні інтерв’ю пресі, на підставі яких можна будувати припущення про те, що чекає на Україну в найближчому майбутньому. Мене як корінного кримчанина, журналіста і аналітика, який багато років відстежує військово-політичні проблеми у своєму регіоні, особливо зацікавило інтерв’ю «тіньового» міністра закордонних справ опозиційного уряду Партії регіонів народного депутата Леоніда Кожари в газеті «День» (16.02.2010). Увагу в першу чергу привернули вислови пана Кожари стосовно Севастополя, Криму, Чорноморського флоту Російської Федерації та проблеми 2017 року.
Отже, щодо цього було сказане таке: «...Що зробила Україна, аби ми почували себе безпечно 2017 року на Чорному морі? Ми ж сьогодні свого флоту фактично не маємо. Росія розвиває Чорноморський флот, перебудовує інфраструктуру інших портів. Я, наприклад, із жахом дивлюся в той день, коли Чорноморський флот РФ вийде із Севастополя. А в нас залишиться один підводний човен без акумуляторних батарей і старі та слабкі бойові кораблі. А тим часом Туреччина, Румунія і Росія мають потужні флоти в Чорному морі... Хто забезпечуватиме безпеку Севастополя після 2017 року? Ми сьогодні цього зробити не зможемо». Що ж, це показовий маніфест того, які уявлення мають багато хто з представників української політичної верхівки про питання національної оборони та безпеки.
Зрозуміло, патетичні фрази, як то: «що зробила Україна, аби ми почували себе безпечно» начисто пахнуть театром абсурду. Виходить так, що є певна абстрактна Україна, окремо від якої існує Верховна Рада, про безпеку якої ця «нехороша» Україна абсолютно не турбується. І виходить так, що не був Віктор Янукович у сумі три роки з останніх семи прем’єр-міністром України... Адже правильно було б сформулювати цю думку так: що парламент, президент та уряд упродовж 18 років незалежності зробили для зміцнення обороноздатності країни? І тоді можна буде однозначно відповісти: вони робили і роблять неприпустимо, злочинно мало. За всі ці роки жодного разу (!) Збройні сили України не були профінансовані на рівні 2% ВВП, як цього вимагає національне законодавство і прийняті в Європі стандарти. Фінансово маргіналізуючи армію та флот, влада інколи «прокидається» і бачить, що оборона України перебуває у катастрофічному стані. І тоді до її голови не приходить нічого розумнішого, як доручити захист держави... іноземним військам. Щодо цього колись добре висловилася Леся Українка:
Хто визволиться сам,
той буде вільний.
Хто визволить кого —
в неволю візьме.
Іноземні війська можуть перебувати на території іншої країни або в ролі союзника, або в ролі окупанта. Ніколи ніхто не захищатиме країну, яка сама себе захищати не бажає. На неї дивитимуться як на потенційний об’єкт експансії, завоювання, розчленовування і приєднання до території інших держав. Утім, у подібній позиції нашої влади нічого дивного немає. Такий рівень розуміння проблем. Адже не випадково і пан Кожара заявив, що сумнівається, що за значимістю питання військової безпеки потраплять хоча б до першої десятки. І це після наочного попередження: Грузія-2008.
А в чому можна погодитися з народним депутатом, так це в тому, що наша влада абсолютно бездарно марнотратила 18 років історичного часу, абсолютно не подбавши про створення потужної армії. Не маючи такої армії, країні доводиться валятися в ногах світових лідерів, випрошуючи абсолютно не гарантовану безпеку. Хай як це парадоксально, але сьогодні, як і вчора, найбільшим ворогом української армії є власна влада. Важко уявити, хто міг би на полі бою так ефективно громити українське військо, як свої «рідні» чиновники, нардепи і політикани за допомогою законів та постанов.
Щоб армія була, її потрібно будувати, фінансувати, озброювати і виучувати. Даремно пан Кожара заявляє: «Ми ж сьогодні свого флоту фактично не маємо». Ні, маємо. Але, на жаль, не такий, який належить мати великій морській державі, в якої є свої інтереси і в Чорному, і в Середземному морі, і у Світовому океані.
І ми просто зобов’язані побудувати такий флот і таку армію, бо, як справедливо проголошував Микола Міхновський: «Військо — це право нації на існування». Сьогодні українська нація володіє дуже сумнівними правами. Але сильну оборону України може забезпечити лише справді патріотична влада, якої усі ці роки не було в країні. Зрозуміло, йдеться про дієвий, практичний патріотизм, а не про шаманські заклинання, якими все й закінчувалося. Влада, що піклується словом, а не справою про оборону держави, патріотичною не може вважатися за визначенням. Слабкі з провини влади Військово-Морські сили України весь цей час тримаються виключно на патріотизмі та ентузіазмі українських моряків. Моряки у важких умовах, кинуті офіційним Києвом напризволяще, свою справу роблять, і добре роблять. На всіх спільних навчаннях із флотами країн НАТО українські ВМС за всієї їхньої убогості примудряються отримувати дуже схвальні оцінки від іноземних військових фахівців. Хоча часто для цього офіцерам доводиться залізати у власну худу кишеню, скидатися, аби за свій рахунок придбати деталі для корабельних механізмів. Такого немає ніде у світі! Зате з автомобільним парком народних обранців, здається, все гаразд... Мій колега професор Києво-Могилянської академії Михайло Кирсенко ділився зі мною враженнями про зустріч наших студентів із колишнім військово-морським аташе Посольства США в Києві. Могилянці запитали американського військового дипломата:
«Що ви можете сказати про Військово-Морські сили України?».
Відповідь була такою: «Фінансування — жахливе, оснащення — жалюгідне, особовий склад — один із найкращих у світі». Але навіть у нинішньому своєму стані ВМС України здатні захищати Севастополь, Крим, усі південні рубежі країни, якщо, звісно, офіційний Київ цьому хоча б трохи сприятиме, відвернувшись від безкінечних міжусобних воєн за владу, вплив і фінансові потоки. Біда не в тому, що, як каже пан Кожара: «...ми сьогодні свого флоту фактично не маємо» (а хто в цьому винен?), а в тому, що ми сьогодні фактично не маємо влади, нормальної патріотичної української влади. Все інше — наслідки цієї сумної обставини.
Але найжахливіше, коли пропонують доручити охорону українських водних просторів... Чорноморському флоту Російської Федерації. Ці заклики українських (?) політиків схожі на заклики доручити козлу охорону капусти, а вовка призначити пастухом овець. Чорноморський флот РФ перебуває на українській території зовсім не для захисту України, а для захисту національних інтересів Росії у тому вигляді, як їх нині розуміють у Кремлі (з усіма випливаючими звідси для України наслідками). Всі антиукраїнські угруповання Криму розглядають ЧФ РФ як свою базу і підтримку, часто координуючи з його структурами свої політичні акції. За часів конфлікту щодо острова Тузла ЧФ РФ був готовий до бойових дій проти України. У серпні 2008 року Чорноморський флот проти волі України перетворив нашу країну на учасницю збройного конфлікту на Кавказі. До речі, перебування цього іноземного угруповання на нашій території робить Україну заручницею зовнішньої політики Росії. У разі війни РФ проти третіх країн, у відповідь удар завдаватиметься по українській території, де базується Чорноморський флот. Україні, її владі слід думати про те, як будувати і розвивати свій флот, а не про те, як годувати чужий. Ще в ХIХ столітті, коли імперія опинилась у скрутному становищі, один російський імператор сказав, що в Росії є лише один справжній союзник — це її армія і флот.
Повною мірою це стосується й нас. Українська армія і флот — це такі союзники України, які ніколи не зрадять Україну, якщо ми, українське суспільство, не зрадимо їх.
На жаль, пан Кожара не цілком уявляє собі військово-політичну ситуацію в басейні Чорного моря. Так, справді, Туреччина і Румунія неухильно укріплюють свої ВМС. Як і Болгарія. Не знаю, наскільки Болгарія багатша за Україну, але на армію та флот у них завжди вистачає. І це при тому, що Болгарія є повноправним членом НАТО і ЄС. А ось з Росією не все так просто. За заявами колишніх командувачів Чорноморського флоту — адміралів В. Комоєдова та В. Масоріна, — починаючи з 1992 року ЧФ РФ отримав лише один новий корабель. Це ракетний катер на повітряній подушці «Самум» (побудований ще в СРСР). Не проводиться і ремонт наявних кораблів, хоча деяким вже й ремонт не допоможе. І це нормально. Власне, для тиску на Україну потрібні не кораблі, а морська піхота (з досвідом боїв у містах і горах), спецпідрозділи та бойова авіація. Це на ЧФ утримується в повному порядку і якісно посилюється. Але достатньо лише для операцій проти Грузії та можливих акцій проти України (враховуючи наплювацьке ставлення українських верхів до безпеки своєї країни). А ось проти серйозного противника — шансів мало.
Тут уже ЧФ, який здається пану Кожарі дуже «потужним», навряд чи себе зможе захистити, не кажучи про Україну, навіть якби такі наміри були. Російський адмірал Комоєдов оприлюднив свої підрахунки: Чорноморський флот Росії сьогодні в 4,5 разу слабший за військовий флот Туреччини, а якщо додати сюди 6-й флот США в Середземному морі, то слабший у 20 разів!
Пан Кожара дуже переживає, що Україна має лише один підводний човен у Севастополі. Спішу порадувати народного обранця: російський флот має аж два, з яких один уже ні на що не годний, а другий перебуває в перманентному ремонті. Отже, не варто так «жахатися» в очікуванні виходу іноземного флоту з української території. Радянському ВМФ після краху СРСР довелося залишити численні бази в Естонії, Латвії, Литві, Азербайджані, Грузії, Україні. І скрізь це якось пережили, підстав для «жаху» не було. І даремно пан Кожара вважає, що Україна не здатна забезпечувати безпеку своїх морських рубежів самостійно. Здатна. Але за наявності національної, а не антинаціональної влади. Про це дуже добре сказав колишній командувач Військово-Морських сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний: «Україна після низки провалів зі своєю незалежністю вже не має права на помилку. Стратегія сьогоднішнього уряду щодо будівництва України та її Збройних сил сплетена з помилок Директорії УНР. А поки Міністерство оборони фінансується за залишковим принципом, то не слід чекати на диво, який підхід до проблеми — таким буде й результат. Настав час прийняти як аксіому, що Україна, з НАТО або без НАТО, повинна мати Збройні сили, які будуть здатні захистити країну від будь-якого агресора самостійно. Ми можемо зробити все, а сучасні технології, яких у нас немає, можна купити. Що стосується виробничих можливостей Україні, то не слід забувати, що за радянських часів наша республіка і наш народ вирішували всі завдання, поставлені центром... Національну безпеку і повну перемогу України над її ворогами забезпечать професіонали, які будуть добре озброєні найсучаснішою зброєю і навчені найсучаснішій тактиці».
Не варто тішити себе надією. Якщо російський флот не піде з України 2017 року, він не піде ніколи. А значить, в історичній, але досить близькій перспективі, з України підуть Севастополь та Крим. А за ними потягнуть і інших... Досвід початку 90-х років минулого століття показує, що боротьба йшла тоді між Росією та Україною зовсім не за Чорноморський флот, а за територію.
І кожен зайвий день його перебування в Україні — це реальна загроза соборності України. Можливі втрати нашої країни не окуплять жодні російські нафтодолари, бо втрата національної території непоправна...
