Що спільного у президентських виборів, які нещодавно завершилися в Ірані, з референдумами щодо Європейської конституційної угоди у Франції та Голландії? Це питання може на перший погляд здатися абсурдним, беручи до уваги величезні відмінності між двома західними демократіями і близькосхідною теократією. Але, порівнявши результати, можна дійти дивних — і тривожних — висновків.
Найбільш явною схожістю є те, що результати опитувань громадської думки в усіх трьох країнах були разючими, особливо з погляду розподілу голосів виборців. Більше того, всі вони були із захопленням зустрінуті американськими неоконсерваторами та іншими прихильниками жорсткої лінії, які побачили в них підтвердження своєї єврофобії, а особливо франкофобії. Неоконсерватори також перебувають у доброму настрої, оскільки підозрюють, що, нарешті, можливо, відкрився шлях до «зміни режиму» в Ірані, оскільки при президенті — прихильникові жорсткої лінії, в Америці і Європі буде легше заручитися підтримкою громадськості щодо повалення режиму або воєнних ударів.
Третя схожість полягає в сильному взаємозв’язку між соціальним та економічним статусом виборців і тим, чому вони віддають перевагу. Чим бідніший, економічно незахищеніший і менш освічений виборець, тим вища ймовірність того, що він проголосував проти проекту конституції у Франції та Голландії, і за ісламістського кандидата Махмуда Ахмедінеджада в Ірані.
Останньою паралеллю є те, що успішні кампанії в усіх трьох країнах було каталізовано популістськими випадами проти існуючої еліти і менш явно, але, безсумнівно, проти іноземного втручання чи впливу. У всіх трьох випадках основною мішенню була еліта, що продалася капіталізмові і/чи космополітизмові і не звертає уваги на важке економічне становище простих людей, а також на їхню самосвідомість і традиції.
Значення цієї схожості для майбутнього світу та демократії поки що не відоме. Однак можливі наслідки навряд чи можна назвати такими, що подають надію.
Звичайно, добре, що голос народу почуто. Здорова політика вимагає того, щоб прості чоловіки й жінки не приймалися, як щось само собою зрозуміле. Однак для міжнародного порядку вкрай небезпечно, якщо вибір мас зроблено на основі люті та обурення, якщо в ньому немає місця для здорової економічної програми і переважає підозріле ставлення до міжнародної співпраці (особливо зі Сполученими Штатами).
В іншій крайності, стримати злорадність американських неоконсерваторів повинен тверезий аналіз інтересів Америки. США повинні твердо дотримуватися своєї віри у відкрите суспільство і ліберальний міжнародний порядок. Для Америки не може бути добре, якщо лібералізм (у його первинному значенні політичної та економічної свободи) стане таким же лайливим словом у Європі чи на Близькому Сході, як «лібералізм» сьогодні в Америці в тому значенні, в якому його вживають американські праві.
Яким би недосконалим не був виборчий процес у Ірані, ніхто, включаючи його втомлену та пригнічену реформістську опозицію, не сумнівається, що 18 мільйонів людей проголосувало, за словами нового президента, проти демократії та за повернення до ісламської революції. Прозахідне, проамериканське та антиісламістське суспільство, на яке покладали надії американці та європейці, безсумнівно, існує, але, головним чином, складається з освіченого населення та представників міського середнього класу.
Поза іранськими містами, якщо перефразувати слова Марка Твена, чутки про смерть політичного ісламу виявилися вельми перебільшеними. Ця більшість ніколи не підніметься, щоб підтримати організований американцями переворот чи хірургічні удари. Навпаки, найбільш ймовірним результатом таких ударів буде громадянська війна і тероризм, у порівнянні з якими ситуація в Іраку здасться дурничкою.
Вражаюча соціальна і політична поляризація, виявлена внаслідок голосування в цих країнах, може розглядатися як відродження політики класової боротьби і прагнень комуністичного стилю, якщо не ленінської доктрини. Дійсно, вражає, що комуністи і троцькісти пережили певного гатунку відродження — чи, принаймні, релегітимізацію — у Франції, і що ті небагаточисельні аспекти програми Ахмадінеджада, які згадані ним під час передвиборної кампанії, стосуються націоналізації, зокрема нафтовидобувної промисловості, і позбавлення багатих їхньої власності.
Що абсолютно певно на сьогодні, так це те, що загальноєвропейська перевага центристських політиків, таких як, наприклад, колишній президент Франції Валері Жіскар д’Естен, а також твердження політичних теоретиків, що поява середніх класів веде до центристської, неідеологічної політики, не діють під час кризи, коли відроджуються екстремістські традиції.
Потрібно визнати, що обраний президент Ірану Ахмадінеджад більше нагадує латиноамериканських популістів, таких як Уго Чавез чи Хуан Перон, які мобілізують «descamisados» (іспан. злидар, обідранець) проти багатих і практикують націоналізм щодо природних ресурсів, аніж Леніна чи навіть Кастро. Але що особливо вражає в сьогоднішніх популістських лідерах, які обіцяють «очистити» суспільство від корупції і морального занепаду в ім’я доброчесності та традицій, так це те, що їхня ідеологія може бути забарвлена в такі різні політичні кольори.
Вона може бути червоною чи зеленою, але також чорною та брунатною. Вона може бути вдягнута в релігійну форму, ісламську чи протестантську, за умови, що вона є фундаменталістською чи маніхейською. Вона може боротися проти зла в ім’я Бога, народу чи нації. Її коріння, виправдання й результати можуть надзвичайно відрізнятися одне від одного. Але незалежно від кольору і форми, ми маємо пам’ятати про те, що в інший час і в інших місцях називалося фашизмом.
П’єр ХАССНЕР — директор Центру міжнародних досліджень (Centre d’Etudes et de Recherches Internationales) у Парижі.
