У Польщі, визнаного лідера забігу чергового розширення ЄС, сталися показові речі: під час останніх парламентських виборів успіх супроводив не тільки Лєвіцу демократичну, що останні роки старанно слідує в руслі загальноєвропейського лівоцентризму, а й «Самооборону» Анджея Леппера, що проповідує захист «національних цінностей», фактичний ізоляціонізм, виступає проти вступу країни до Європейського Союзу, і близькі їй по духу партії та рухи (зокрема, правоклерикальну «Лігу польських сімей»). На запитання «чому?» однозначної відповіді немає. Автор, зокрема, вважає, що причина в тому, що в Польщі, де люблять говорити про модернізацію економіки, залишилося немодернізованим суспільство, значна частина якого — селяни та жителі села.
«Будь благословенний... селянин, який народжується, їсть і помирає, і про справи якого ніхто не турбується». Так писав колись Джузеппе Верді, італійський журналіст, більше, однак, відомий своїми музичними творами. Те, про що думав Верді, було можливе в ХIХ сторіччі і протягом попередніх тисячі років, але не тепер. Насправді, більш ймовірне зворотне. Наприклад, у Польщі селяни не тільки хочуть кричати всьому світу про свої справи, вони хочуть переробити Польщу на свій манер.
У своїй книзі «Вік крайнощів» Ерік Хобсбаум стверджував, що в ХХ сторіччі найбільшою зміною, яка відбулася на Заході, було різке зменшення кількості людей, що займалися селянським працею. Скрізь, куди не глянь, селяни майже зникли.
Але не у Східній Європі. Економіки радянського зразка, можливо і видавали себе за втілення індустріальної модернізації, але в більшості країн, колишніх сателітів СРСР, марксистсько-ленінське економічне вчення прикувало до селянських дворів безліч людей. У Польщі в наші дні, коли країна прагне стати членом Євросоюзу, ця резервна армія селян є джерелом найбільш серйозного конфлікту з часів падіння комунізму.
Більшість людей у більшості співтовариств відчувають майже містичні почуття стосовно сільськогосподарської землі та людей, які на ній працюють. Однак у Західному світі обробляється надто багато землі, і тому продукти харчування тут виробляються в надлишку. Люди це розуміють, але всі ще відчувають неспокій стосовно поступового зникнення селянства.
Польські селяни, які після 1989 року трохи ширше поглянули на світ, бачать, що відбувається, і жахаються цього. А оскільки 38% населення Польщі живе в селі чи працює, це створює серйозну політичну проблему. І, здається, неможливо знайти вихід із того важкого становища, в якому вони знаходяться. Як і всі інші люди, наші селяни при голосуванні керуються своїми страхами та обирають своїми представниками селянські партії, які вважають, що політичний пат — це єдиний спосіб збереження польського сільського стилю життя. Ніякого членства в Євросоюзі, мови не може бути про подальшу приватизацію, ніякої пенсійної реформи. Повний штиль.
Містицизм стосовно землі грає їм на руку. Багато поляків вважають, що вони не повинні продавати свою землю іноземцям, тому що польська самобутність якимсь чином зарита в їхній неродючій землі. Враховуючи історичне минуле, немає нічого дивного в тому, що поляки не хочуть продавати землю німцям, і, на щастя, лише небагато німців нею цікавляться. Але такий інтерес є в Голландії, і деякі поляки дивним чином підозрюють голландців у тому, що вони хочуть захопити їхню країну.
Нестримно зростає страх перед спекулянтами, людьми, які хочуть розпродати Польщу частинами. Повна нісенітниця, звичайно. Покупців дуже мало, оскільки польська земля дуже неродюча. До того ж усі думають, що країна тут же втратить свою незалежність, як тільки ферми можна буде продавати іншим жителям Європи, що є умовою вступу до Євросоюзу.
Після дискредитації комунізму й ослаблення впливу католицизму, зв’язок — розумовий, фізичний і навіть духовний — землі з обороною вітчизни представляється як остання політична визначеність Польщі. Після 1989 року поляки (як це трапилося і в інших посткомуністичних країнах) отримали свободу, але втратили свою національну самобутність, яка будувалася на відразі, яку відчували вони до своїх гнобителів.
Ви, так само як і я, можете жалкувати про такі соціальні настрої, але міф про польського селянина-одноосібника, як про героя, що стоїть на шляху комуністичної колективізації на своєму маленькому приватному наділі, здається невикорінним, хоч він і безпідставний. Насправді, від селян було мало допомоги у часи Солідарності, і зараз вони є основною перешкодою на шляху модернізації. Крім того, герої тут більше не потрібні.
Найсумніше, що можна сказати про сили, які зараз приводяться в дію польськими селянами, це те, що вони повністю негативні. Поляки, які протягом останніх десяти років втратили майже всі свої патріотичні ідеї, зараз, мабуть, розмірковують про те, щоб знову відкрити свою національну самобутність, причому виключно на негативній основі, запропонованій нашими селянами. Вони кажуть: «Євросоюз хоче вкрасти (або купити за безцінь) нашу землю. Ми, поляки, повинні боротися з ними».
Якщо національна гордість вимагає, щоб вся польська земля належала полякам, і таким чином розвіюються всі мрії про вступ Польщі до Євросоюзу, то Польщі призначено стати в майбутньому гігантським музеєм селянства. Однокінні вози. Самотні корови, що пасуться на лугах. Свині, що жадібно поїдають їжу із сімейного стола. Можна буде побачити котеджі із супутниковими антенами, але навколо них буде розкидано солому, тріски, скрізь бруд, і вас переслідуватимуть «аромати» домашніх тварин. І тоді, замість того, щоб купувати польські ферми та модернізувати їх, голландці, німці та датчани, а також жителі інших країн будуть відвідувати ферми як свого роду сільський Діснейленд, те місце, де можна подивитися, як виглядало далеке минуле.
Вони будуть приїжджати, давати трохи грошей старомодним, зі злегка ідіотським виглядом селянам, що йдуть за плугами, які тягнуть їхні мули, та їхатимуть назад. Усвідомлення цього факту може роздратовувати поляків, але якщо вони зроблять такий вибір, їхня батьківщина навіки приречена бути третьосортною країною, лише небагато чим кращою найбідніших країн світу, і без жодних ілюзій щодо подальшого розвитку. Верді, принаймні, пропонував своїм селянам таку ілюзію.
Проект Синдикат для «Дня»
Марчин КРУЛЬ, декан факультету історії Варшавського університету, видавець журналу для інтелектуалів «Республіка Нова».
