Яцек Куронь, відомий польський дисидент, що кілька разів балотувався на пост президента і є чи не єдиним поляком, який закликав підійти з розумінням до рішення львівської міської влади про цвинтар польських орлят заявив, що під час перепису людей примушували декларувати себе поляками. Офіційний меморандум Спілки українців у Польщі перелічує такі факти порушень, як самостійне вписування анкетерами польської національності, прохання довести своє непольське походження, спроби переконання лемків, що їхньою розмовною мовою є не українська, а «лемківська», заповнення графи про національність олівцем чи просто ігнорування цього питання (зокрема, про національну приналежність «забули» запитати відомого політика й діяча українського руху в Польщі Мирослава Чеха, який, як подає «Газета Виборча», лише з Інтернету довідався, що таке питання в анкеті було). Подібні порушення засвідчено і стосовно інших національних груп.
Чим пояснити таку настанову служб, що відповідають за проведення перепису? Вочевидь, відіграє свою роль тиск історичних упереджень. Як відомо, у структурі населення міжвоєнної Польщі 1921—1939 рр., що включала також Східну Галичину зі Львовом і Волинь, національні меншини становили близько 35% населення. Найбільшою з них була меншина українська — 14%, або близько 5 млн. осіб), далі йшли євреї (2,7 млн) та білоруси (990 тисяч). Тоді українці проживали на чітко окресленій території, мали свої партії, школи, пресу. Тодішні стосунки української етнічної громади з польським урядом характеризуються як далеко неоднозначні, бо більшість українців не сприймали Польщі за «свою» державу, адже вона постала після Ризького миру 1921 року ціною поділу українських земель між Польщею і Радянською Росією.
Докорінні зміни національного складу в усій Центральній Європі відбулися під час Другої світової війни й у перші повоєнні роки. Спочатку нацисти практично повністю винищили євреїв (саме на території Польщі знаходилися найбільші табори смерті, зокрема, Треблінка, Освенцім), потім, починаючи з 1946 року, за домовленістю Сталіна й польської комуністичної влади відбулися «обміни населення».
Як наслідок, у переписах населення в Польщі 1950-го, 1960-го, 1978-го і 1988 років просто не було питання про національність. У 1976 р. в одному з документів ЦК ПОРП (Польська об’єднана робітнича партія) стверджувалося, що Польща є «однонаціональною державою», а в 1977 році було проведене перейменування 120-ти населених пунктів на колишніх етнічних теренах українців. На додаток до цього через підручники і кінофільми утверджувався ксенофобський образ українця-«бандерівця».
Офіційних даних про кількість українців та інших національних груп, що проживають зараз у Польщі, немає. В наукових працях вказується, що всього в країні проживає близько 600 тисяч осіб, які представляють національні меншини, з яких 200—300 тисяч складають українці, близько 200 тисяч — білоруси, іще 20—30 тисяч — словаки.
Підставовою характеристикою української меншини в Польщі є її територіальна розпорошеність внаслідок акції «Вісла». Це спричиняє брак поважної політичної репрезентації. Як писав тижневик «Newsweek Polska», білоруси і українці Полісся традиційно голосують за нині правлячу СЛД (Союз Лівиці демократичної), який, отримавши завдяки цьому лише на Поліссі шість місць у Сеймі і два в Сенаті, не виконав жодної з передвиборчих обіцянок. Серед цих обіцянок були створення інституту уповноваженого з прав національних меншин та зрівняння в правах автокефальної православної церкви з католицькою.
Сучасна Польща, на відміну від Польщі комуністичної, офіційно дотримується міжнародних вимог і стандартів охорони прав національних меншин. Держава гарантує рівність усіх її громадян й запевняє право на розвиток національної самосвідомості, мови, освіти. На державні дотації виходить друком газета українців Польщі «Наше слово», відбуваються фольклористичні фестивалі тощо. В Польщі є понад 80 шкіл з українською мовою викладання (умовою їх існування є наявність 7 дітей, що бажає вивчати українську, в початковій школі і 14 — в середній).
Сприйняття українців у суспільстві — інакше. Яскравим свідченням цього є проблема вшанування пам’яті вояків УПА на території Польщі. В країні існує кількадесят пам’ятників бійцям УПА, умовами зведення яких були безпосередній зв’язок із місцем поховання й написи двома мовами, що «не зачіпають почуттів» громадянина Польської республіки. Але й за таких умов минуле не відходить у минуле. Кілька років тому під Лєшно були виявлені поховання, які спочатку прийняли за могили замордованих більшовиками поляків, коли ж виявилося, що це поховання українців, спалахнув скандал, в ході якого лунали голоси «Українців — на Україну».
Болючим ударом для української спільноти Польщі став також демонтаж у 1996 році старовинного куполу греко-католицької церкви в Перемишлі, яка зараз є католицьким костьолом св.Терези. Попри запевнення влади, що купол не будуть знищувати, він був знесений під офіційним приводом загрозливого технічного стану.
Попри зусилля польської влади та інтелектуалів, які не є повністю безуспішними, поляки найменше симпатії й толеранції висловлюють щодо українців, ромів (циганів) і євреїв. Натомість, позитивне ставлення домінує стосовно словацької і чеської меншин, й нейтрально-позитивне — до литовців і німців.
При цьому Польща не є жодним винятком з загальної тенденції Національне питання й проблема меншин залишаються болючою темою для усіх центральноєвропейських держав — досить згадати проблему «декретів Бенеша», яка викликала тертя у відносинах Чехії з Німеччиною і Австрією, або ж проблеми, пов’язані з ухваленням в Угорщині закону про зарубіжних угорцiв.
