Канцлер Німеччини Ангела Меркель любить орієнтуватися в політиці на лінію прямої видимості — й дуже коротку лінію при цьому. Та коли туман затуманює видимість, ви не бачите інстинктивно (як уявляється в даному випадку), а коли втрачаєте свої окуляри, ви ставите в небезпечне становище не лише себе, але й інших.
Цей сценарій підбиває підсумки зовнішньої політики Німеччини відносно Лівії. Подальші втрати для Німеччини та її міжнародного авторитету очевидні: Німеччина ще ніколи не була більш ізольованою. Країна втратила свій авторитет в Організації Об’єднаних Націй і на Близькому Сході; її претензії на місце постійного члена в Раді Безпеки щойно було остаточно відкинуто; і слід побоюватися гіршого для Європи.
Резолюція Ради Безпеки ООН 1973, яка санкціонувала поточну місію для захисту лівійців, була явно або мовчки схвалена п’ятьма членами Ради Безпеки, що володіють правом вето. Вона також здобула підтримку більшості членів Ради, підтримку Ліги арабських держав та Організації Ісламської конференції, а також підтримку у вигляді відкритої військової участі двох арабських держав. То що іще було потрібно уряду Німеччини, аби схвалити інтервенцію?
Яка користь від словесної різносторонності, яка користь від пафосних промов німецьких лідерів про міжнародне право, застосування якого здійснює Рада Безпеки, якщо Німеччина відмовляється схвалити резолюцію для захисту громадян Лівії від жорстокого режиму, який використовує всі наявні в його розпорядженні засоби в боротьбі за виживання? Жодної. Пусті розмови. І це не забудуть у регіоні, в ООН або друзі Німеччини.
Усе, що я можу сказати, це те, що мені соромно за цей провал німецького уряду і, на жаль, за лідерів червоних і зелених опозиційних партій, які спочатку аплодували цій скандальній помилці!
Зовнішня політика не полягає лише в грануванні хорошої фігури на міжнародній арені або акценті на наступних внутрішніх виборах. Це означає брати на себе відповідальність за важкі стратегічні рішення, навіть якщо вони не популярні вдома.
І, будь ласка, позбавте мене від згадки про Росію й Китай, які утрималися в Раді Безпеки, відмовилися від свого права вето і, таким чином, де-факто схвалили рішення, розчистивши шлях для інтервенції. Стриманість Німеччини, з іншого боку, розглядається як просте «ні», оскільки у Німеччини немає права вето, а також вона є одним із провідних членів Європейського Союзу та НАТО.
Я не знаю, про що міг думати міністр закордонних справ Німеччини Гвідо Вестервелле. Він правильно став на бік арабських рухів свободи, потім — коли було прийнято рішення — вирушив до Каїра на площу Тахрір, аби зірвати оплески, а потім правильно закликав до скинення Каддафі та його передачі до Міжнародного кримінального суду, тільки щоб злякатися, коли справа дійшла до голосування в Раді Безпеки. Обгрунтування цього не має нічого спільного з етичною зовнішньою політикою або з німецькими та європейськими інтересами.
Ситуація в Лівії, як нам кажуть, дуже небезпечна; уряд Німеччини не хоче опинитися на слизькому схилі й у результаті втягнути наземні війська в громадянську війну. Добре, якщо ви боїтеся слизьких схилів, тримаєтеся подалі від уряду, оскільки балансування на всіляких слизьких схилах і є роботою в ньому.
Звичайно, місія в Лівії ризикована; неясно, хто стане новими місцевими гравцями і яким буде майбутнє країни. Але, враховуючи альтернативи — кровопролиття, розв’язане Каддафі, щоб відновити свій контроль над Лівією, — це не може бути серйозною альтернативою діям.
Лівія — це не Афганістан і не Ірак. Німеччина та інші європейські країни вирушили до Афганістану на знак солідарності з партнером по НАТО — нашим найважливішим гарантом безпеки, США — після того, як звідти на них було здійснено напад 11 вересня 2001 року. І солідарність у рамках НАТО — термін, якого цими днями всі уникали в офіційних колах Німеччини, — взаємна: залишена напризволяще Німеччина може одного прекрасного дня прокинутися в дуже небезпечному становищі.
І Лівія, звісно, — це не Ірак, де домінуюча західна держава, США, розпочала війну з ідеологічних міркувань проти позиції більшості членів Ради Безпеки, війну, яка повинна була стати і стала катастрофою.
Принаймні, Лівію, напевно, слід порівнювати з Боснією. Схоже, що сьогодні уряд Меркель прийняв тодішню позицію німецьких «зелених»! Але тоді як відмова від гуманітарної військової інтервенції в тій ситуації містила елемент трагедії, поведінка Німеччини сьогодні є чистим фарсом.
Як і Балкани, далекі береги Середземного моря є частиною безпосередньої зони безпеки ЄС. Наївно вважати, що найбільш густонаселена країна ЄС може і повинна триматися в стороні від кризової ситуації в регіоні численних безпосередніх інтересів безпеки Німеччини і Європи. Якими бачить уряд Німеччини наслідки збереження Каддафі влади з гуманітарної точки зору й із точки зору реальної політики?
Побічні втрати для зовнішньої політики ЄС також значні. З усіх країн Німеччина — яку практично можна назвати винахідником загальної зовнішньої політики Євросоюзу та його політики безпеки — нині прийняла політику, яка викликає найнебезпечніший досі удар. Відтак принцип «коаліції бажаючих» також застосовуватиметься в ЄС, надалі ослаблюючи Європу.
І якщо ви розглядаєте поведінку Німеччини щодо Лівії тільки в зв’язку з її скигленням і замішанням щодо фінансової кризи Європи, не можна не почати турбуватися про майбутнє Європи та НАТО. Німеччина, здається, застигає в інтроспективному провінціалізмі, і це відбувається тоді, коли її потенціал, навіть її керівництво має більш насущну важливість, ніж будь-коли. На жаль, ви можете забути про це.
Йошка Фішер — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр. Упродовж майже 20 років був лідером Партії зелених Німеччини.
