Інформаційна хвиля, викликана листом президента Дмитра Медведєва на адресу Віктора Ющенка, на подив московських пропагандистів, досить швидко пішла на спад. Очевидно, для її підтримки затіяне нове дійство, тепер за допомогою слідчих зі Слідчого комітету при Генеральній прокуратурі Росії (СКП). Відомство після року нелегкого розслідування виявило докази української участі в торішній війні з Грузією. Розмови про це почалися відразу після закінчення гострої фази конфлікту, але тепер слідчі говорять начебто про факти.
І ось тут усе стає вельми цікавим. Залишимо осторонь політичну спрямованість дій російських правоохоронців. Тут обговорювати нічого, вона гранично зрозуміла. Розглянемо так звані факти.
По-перше. Обвинувачення щодо участі в агресії та геноциді. Про агресію говорити не випадає. На своїй міжнародно визнаній території агресію здійснити неможливо. Російським політикам і слідчим варто було б почитати міжнародні документи, зокрема, й ухвалені ООН, де дається визначення агресії. За ними цей акт здійснила Росія, а не Грузія. Остання на чужу територію не вторгалася, на відміну від російської армії. З таким же успіхом у агресії можна звинувачувати Москву в її діях на Північному Кавказі. Але в російській столиці не бачать у цьому нічого агресивного. Російська формула примушення до миру може використовуватися тільки для внутрішнього вживання. Вона придатна тільки для пропагандистських цілей. Те саме стосується так званого геноциду. Хіба хтось довів, що в Тбілісі планували знищення людей, наприклад, за етнічною ознакою. У період воєнних дій були жертви серед мирного населення. Але постраждали не лише осетини, а й грузини, й люди інших національностей. До речі, осетини, які втекли із зони конфлікту, на грузинській стороні вже не живуть у наметах, їх усіх переселили до нормальних будинків. Якщо це геноцид, то чимало людей у Цхінвалі про нього може лише мріяти. Незважаючи на мільярди, спрямовані з Москви на відновлення міста, ця справа просувається, прямо скажемо, важко. З юридичного погляду, обвинувачення СКП абсолютно безглузді.
По-друге. СКП повідомляє, що задокументував «неспростовні докази участі на боці грузинських збройних формувань представників української націоналістичної організації УНА-УНСО». Слідчі виявили польову форму, документи, фото, особисті речі, накази грузинського МВС про закріплення за українськими націоналістами транспорту. Названі прізвища деяких бійців УНА-УНСО: Шевченко, Шаповал, Кучеренко, Жолтоконь, Матвеюк. Усього їх було близько 200.
Поки «неспростовні докази» залишаються лише твердженнями СКП. Чимало на білому світі знайдеться людей з такими прізвищами. До речі, в Грузії українці також живуть, і під своїми прізвищами. І вони цілком можуть служити в грузинській армії. До речі, в УНА-УНСО свою участь у конфлікті з жалем заперечують. Можна не сумніватися, що це так і є. Якби її члени дійсно брали участь у конфлікті на боці Грузії, то організація це не приховувала б. Коли її члени воювали в Придністров’ї, то про це самі охоче розповідали. Їм не треба було приховувати участі в грузинсько-російському воєнному зіткненні. Організація переживає нелегкий період внутрішнього розброду й шатань, її політична вага швидко наближається до нуля й зайва пропагандистська акція була б дуже доречною.
Але припустімо, що хтось із членів УНА-УНСО дійсно воював у Південній Осетії на боці Грузії. І які юридичні наслідки це може мати для України як держави? Ніяких. Українські громадяни мають право на вільне пересування. І держава ніяк не може на це впливати. Це одне з невід’ємних прав людини. Якщо в Росії про це не знають, то слід уважно вивчити відповідну декларацію ООН. З Грузією в України безвізовий режим. У кого є бажання й можливості, може туди їздити без усяких обмежень. Далі. Вільна людина відповідає сама за себе. Якщо вона добровільно вирішила десь воювати, то це її вибір. Може український громадянин вступити до французького Іноземного легіону? Авжеж, і такі там є. До речі, як і російські громадяни. Москву участь українців у французькій армії не непокоїть. З Парижем суперечок не починають. Іще не вечір. У політиці ні від чого зарікатися не можна. Але це поки умоглядно. Є приклади конкретніші.
У бойових зіткненнях на Північному Кавказі неодноразово знищували й брали в полон найманців з низки арабських і мусульманських країн. Чому не писав президент Росії своїм колегам президентам і королям відкритих листів, не виступав з телевізійними зверненнями в чорній сорочці на тлі військових катерів, не відкликав послів тощо. Навпаки, і президент, і прем’єр їдуть до цих країн з дружніми візитами, приймають їхніх державних керівників і про найманців ні слова. Начебто їх і немає. Дивно. Росія веде контртерористичні операції в Чечні, Інгушетії, Дагестані, а тепер і в Кабардино-Балкарії вже понад 10 років, кількість найманців досить велика, й усе це виходить в порядку речей. А ось на 200 членах УНА-УНСО світ клином зійшовся. Якщо така кількість українців, які воювали на боці Грузії, так непокоїть Кремль, то виникає питання про боєздатність російської армії. Якщо вона така звитяжна «гремя огнем, сверкая блеском стали», то навіщо здіймати інформаційні хвилі. Складається враження, що забили пропагандистський гол у власні ворота, але СКП і ті, чиє замовлення він виконує, цього не помітили. А слід було б. Для своєї ж користі. Російські громадяни брали участь у конфліктах у Югославії в сербських формуваннях, але Хорватія, Боснія та Герцеговина офіційну Москву в цьому не звинувачують. Хоча там проблеми є, й великі.
По-третє. У СКП заявили, що під час конфлікту були захоплені з українською маркіровкою зенітно-ракетні комплекси «Бук-М1» і «Оса». «Згідно з отриманими даними, згадані ЗРК проходили регламентне технічне обслуговування на українських оборонних заводах у травні 2008 року, тобто за два місяці до початку бойових дій у Південній Осетії». У листі Медведєва про це ж говориться: «Через рік після трагічних подій у Південній Осетії знову гостро постає питання про те, що мирних жителів і російських миротворців у Цхінвалі вбивали з української зброї. Ті в Києві, хто постачав озброєння грузинській армії, і, до речі, не збирається припиняти робити це й зараз, цілковито поділяють з Тбілісі відповідальність за скоєні злочини». Назвати будь-кого злочинцем може лише суд. Про це говориться й у конституції Росії. Якщо йдеться про держави, то міжнародний. Щодо подій серпня минулого року на Кавказі він був? Хоч якийсь? А російський президент і суддею є також? Чи власна конституція не для президента Медведєва. Хтось вважає, що те, що відбувається на Північному Кавказі, теж злочин. Але це не предмет для дипломатичного листування. Висловлювання слід було б підбирати ретельніше. Принаймні наші керівники подібного собі не дозволяють.
Україна постачає зброю до Грузії на цілком законних підставах. І те, що СКП знайшов наші ЗРК, ні про що не говорить. Київ підтверджує, що наша зброя там була, є й буде. Росія постачає зброю до Сирії, а потім вона опиняється в руках терористів, які вбивають мирних людей. Щось не чути гнівних висловлювань на берегах Москви-ріки на адресу Дамаска. При цьому право Москви постачати зброю, зокрема, й до конфліктних зон, ніхто під сумнів не ставить. Санкцій ООН немає, тож усе легально. Чому Росії можна на Близький Схід і не тільки, а Україні до Грузії не можна. Питання з розряду риторичних.
Виглядає так, що чергова жуйка про участь у конфлікті українських військових, пов’язана з внутрішніми розбірками у військових верхах Першопрестольної. Там ніяк не можуть змиритися з великими втратами російської авіації та бездарним її керуванням. Визнати, що грузинська ППО дала гідну відповідь, російським генералам понад силу. От і знадобилася легенда про участь українських військових. Хоч якесь виправдання. Дивно інше. На сторінках ЗМІ сусідньої країни весь час зазначають, що українська армія нічого не варта. А тут самі ж визнають, що це не так. Третій гол?
Нам уже доводилося зазначати («День» №145, 19 серпня 2009), що лист Медведєва насамперед написано для внутрішнього читача. Заява СКП має ту саму мету — підтримку напруженості в російсько-українських відносинах. Але вже не тільки це. Серпень — традиційний, на жаль, місяць трагедій для Росії. Влада в черговий раз показала свою безпорадність у ліквідації масштабної аварії на Саяно-Шушенській ГЕС. Не в тому річ, що вона сталася. Від цього ніхто не застрахований. Але люди ж бачили, як непрофесійно діяли чиновники всіх рівнів, як приховували від населення розміри катастрофи, приховували кількість загиблих. А коли журналісти в інтернеті спробували сказати правду, то проти них миттєво порушили кримінальну справу. Знали факти й не повідомили. А чому ті, хто ці факти зобов’язаний був знати за посадою, їх не знав і в цьому звинуватили журналістів? Чому не вжили заходів для порятунку, можливо, на той момент іще живих людей. Добре було б СКП зайнятися справжнім ділом і знайти винних у тому, що людей не врятували. Але Україна й Грузія важливіші. Заразом зовнішнім ворогом відвернути увагу народу від своїх проблем. Може, тоді не ставитимуть питання, чому прем’єр-міністр Володимир Путін допомогу постраждалим обіцяв, за плечі слюсаря, який вижив, міцно стискав, а чиновники в один голос кажуть, що знати нічого не знають і, як завжди, грошей немає. Прем’єр поїхав до далекої Москви, а люди залишилися зі своїм горем.
Автор боїться наврочити, але вже промайнули повідомлення, що аварія в Хакасії викликана вибухом трансформатора. Це, звісно, нісенітниця. Хоч би що сталося в електричній частині станції, від цього гідрозасув не руйнуватиметься й вода до машинного залу не поллється. Але трансформатори на ГЕС із Запоріжжя... А раптом у літаку пілота із з’єднання «Російські витязі», що розвився, знайдеться українська шпилька або болтик. Чим не привід черговий раз звинуватити невістку.
Дії Кремля з усією чіткістю свідчать, що річ не тільки в нелюбові тандему до Віктора Ющенка. Стосовно України сформувався довгостроковий курс російської політики, що базується на перманентній конфронтації. Її ступінь весь час підвищуватиметься. Дії СКП є підтвердженням цього. І це не пов’язано з виборчими процесами в Україні. Наші відносини вступили в період тривалого заледеніння.
