Урядова адміністративна реформа засвідчила спадковість у переговорах з ЄС: керівник переговорної групи зі створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС Валерій П’ятницький дістав посаду урядового уповноваженого з питань євроінтеграції. Угоду про зону вільної торгівлі може бути підписано до кінця року, постійно наголошують обидві сторони. Втім, за словами урядового уповноваженого, знадобиться ще кілька років і після підписання: розпочнеться непростий період імплементації.
Упродовж більш як трьох років відбуваються чергові раунди переговорів. Перемовини в червні зняли більшість спірних питань, наголосив тоді перший віце-прем’єр-міністр України Андрій Клюєв. До того українська сторона не раз скаржилася на єесівську позицію. У лютому прем’єр Азаров нарікав, що ЄС встановлює невиправдані квоти на українську позицію і назвав їх «неприпустими». І запропонував поетапно підписувати угоду про зону вільної торгівлі з ЄС. Мовляв, 90% узгоджених позицій в угоді можуть бути підписані на першому етапі, а решта 10% позицій, що залишаються предметом суперечки, можуть бути підписані пізніше додатково. Тоді переговори знову зайшли в глухий кут через цукерки, на які Євросоюз хотів запровадити 50% мита, оскільки вони складуть конкуренцію власним солодощам, виробленим у Євросоюзі. Київ наполягав, що це боляче вдарить по кондитерській галузі, й 300 тисяч українців, які працюють в ній, втратять роботу. Дешеві українські солодощі, слід сказати, непокоять не тільки ЄС. Кілька років тому мене запитував міністр торгівлі Казахстану: «У вас — що, люди працюють безкоштовно?», порівнюючи ціну українських цукерок (і горілки) з ціною власних та російських і твердячи, що саме низька зарплата українців створює конкурентоспроможність продукції.
А от місяцем пізніше ЄС, натомість, розщедрився на квоту на імпорт до ЄС української баранини. Причому квота перевищує нинішній обсяг виробництва, ба більше буде зростати на 10% на рік.
Але суперечки про квоти — це лише початок. У разі підписання угоди наприкінці року вона набере чинності не раніше 2013 року, пояснював керівник переговорної групи від Європейської комісії (ЄК) зі створення зони вільної торгівлі Філіпп Куїссон. А потім почнеться головний біль із ліквідацією квот і тарифів, що триватиме, за словами Куїссона, п’ять-десять років. Чому головний біль? Бо досвід інших країн — тому підтвердження.
Коли в Києві заявляли про зняття більшості спірних питань, у далекому Алжирі уряд дістав від ЄС відкоша в спробі відкласти вступ у дію зони вільної торгівлі. Досі сторони домовилися про 2017 рік, і тепер Алжир просить ще три роки на адаптацію для місцевих виробників. Відмову Брюсселя міністр торгівлі Мустафа Бенбаба не сприйняв остаточною і пообіцяв «продовження переговорів» щодо списку в 1 тис. 740 промислових товарів, на які хоче зберегти мито.
Слід сказати, що угода про асоціацію Алжиру з ЄС, частиною якої, як і в українському варіанті, є зона вільної торгівлі, було підписано ще 2002 року, і вона набула чинності трьома роками пізніше. Як у випадку з Україною, в ній теж зазначено, що «повага до прав людини і демократичних принципів є обов’язковим елементом угоди». Річ у тім, що на момент підписання Алжир перебував під нищівною критикою за стан дотримання прав людини і норм демократії. Питається, чому така турбота про Алжир, адже про його вступ у ЄС й мови нема? Відповідь проста. Алжир — провідний постачальник енергоносіїв до Європи, які взагалі становлять 97% його експорту. Португалія задовольняє 100% потреб газу саме з Алжиру, Іспанія звідти імпортує 75%, Італія — 54%... З другого боку, Алжир — це ринок збуту європейських товарів: отримуючи величезні кошти від продажу енергоносіїв у Європу, він практично всі їх витрачає там же, купуючи продовольство та інший крам. Баланс невтішний: на 1 дол. експорту припадає 20 дол. імпорту...
Тут буде доречним невеличкий екскурс в історію. Алжир здобув незалежність від Франції 1962 року після восьмирічної жорстокої війни. Керівництво незалежної держави взяло курс на форсовану індустріалізацію країни та пріоритетний розвиток державного сектору економіки в промисловості та сільському господарстві. Отримуючи величезні доходи від продажу нафти й газу, уряд спрямовував їх на амбітні проекти, часто витратні й невиправдані, а також масштабну соціальну підтримку населення. До цього додалося ще й кепське управління та розростання бюрократії, яка прагнула контролювати все. Результати були парадоксальними: так, попри щедрі вкладення в розвиток сільського господарства, країна й надалі купувала харчі за кордоном. Падіння світової ціни на нафту в середині 1980-х призвело до втрати надходжень, а з цим — і збідніння населення. Як завжди в таких випадках, було запропоновано рецепт лібералізації та приватизації. Але приватний сектор, який швидко зіп’явся на ноги, виявився паразитичним. Наприклад, вільна торгівля сільськогосподарською продукцією призвела до появи «овочевих мільярдерів», як їх назвали: купуючи задешево селянську продукцію, яку й далі дотувала держава, ділки перепродували її в рази дорожче... А чорний ринок в Алжирі, в якому зайнято 32% працюючого населення, ще перед кризою оцінювали у 6 млрд. євро. Тоді як безробіття сягнуло майже 30%. Економічне зубожіння дало негативний політичний ефект. У 1991 році на парламентських виборах переміг Фронт ісламського порятунку. І тоді військові перебрали владу на себе, розпочавши на багато років уперед справжню війну проти ісламістів. Захід опинився у двоїстому становищі: з одного боку, він схвалював боротьбу проти ісламістів; з іншого, не міг заплющити очі на масові репресії й тортури, яким спецслужби піддавали будь-кого підозрілого. Ось у таких умовах і почалися перемовини ЄС із Алжиром про асоціацію. «Ми підписали угоду 2005 року без будь-яких переговорів», — визнає тепер тодішній голова уряду Ахмед Бенбітур. Себто на той момент алжирське керівництво керувалося суто політичними мотивами, простіше кажучи, — зняти звинувачення в недемократичності й репресіях. А угода про асоціацію з ЄС була їм найкращим запереченням. А з набуттям чинності угоди уряд — із тих же політичних мотивів — почав запопадливо знижувати тарифи для європейської продукції, що коштували 2,5 млрд. дол. на рік надходжень до держбюджету. І ось тепер просить іще три роки відстрочки вільної торгівлі, щоб місцеві виробники «мали час перейти на європейські стандарти».
В Україні виробники визначаються, що їм вигідніше, — вільна торгівля з ЄС чи Митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Політичні уподобання ролі не відіграють, лише розрахунок. Ось простий приклад, який навело мені нещодавно керівництво Херсонської області. Минулого року третина вирощених овочів і фруктів пішла в землю — не було ні збуту, ні площ для зберігання. Сьогодні, щоправда, вже ввели в дію сотні тисяч метрів холодильників. Урожай очікують нівроку. І російська Мурманська область, яка отримує тільки 10% потреб в овочах і фруктах, готова скупити все. А з нею — і Новосибірська, й Ямало-Ненецький округ... Тоді як відома компанія «Чумак», що своєю продукцією промоутує Україну в усьому світі, не може постачати свіжі українські овочі до рідної Швеції. Тоді як впродовж літа керівництво компанії приймає всю шведську рідню, яка їде з метою саме поласувати херсонськими помідорами та кавунами...
До речі, й про овочі, й про союзи. Марокко отримає більший доступ своєї сільськогосподарської продукції до ринку ЄС. На це Брюссель погодився всупереч активній протидії Іспанії. У Королівства є своя угода про асоціацію з ЄС, що була підписана ще 1996 року за формулою: «більш ніж асоціація, але менш ніж членство». До набуття чинності угоди Марокко мало аж 14 років, причому угода ця неодноразово перероблялась, і останній варіант із переліком безмитних товарів з’явився в грудні минулого року. Нещодавно до свого союзу — Ради держав Затоки — Марокко запросили Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, ОАЕ, Оман, Бахрейн. Цей союз будується за зразком європейського: вільне пересування капіталів і робочої сили, з єдиною валютою і громадянством, але поки без наддержавних управлінських надбудов. Офіційний Рабат подякував за запрошення і, водночас, зазначив, що його фундаментальним стратегічним вибором є Арабський Союз Магрибу (Марокко, Мавританія, Лівія, Туніс, Алжир), угода про створення якого — із зоною вільною торгівлі — була підписана ще 1989 року.
