Тепер, коли підрахунок голосів на грудневих виборах в Іраку закінчився, спроби сформувати новий уряд значно активізувалися. На щастя, всі сторони, здається, визнали отримані результати. Але основне питання про майбутнє країни залишається: чи зможуть шиїти, суніти та курди об’єднатися навколо чинного органу центральної влади?
У короткостроковій перспективі є вагомі підстави вважати, що найвпливовіші з трьох основних іракських груп погодяться на це. Та чи спроможний узагалі якийсь уряд управляти всією країною? Відповідь на це запитання, швидше за все, буде негативною, а тому цілком імовірно, що вже через рік стабільності в Іраку значно поменшає.
Новий уряд Іраку, коли сформується, попервах принаймні матиме вигляд дієздатного. Шиїти зацікавлені в підтримці центрального уряду, вважаючи, що їхня демографічна вага (60% населення Іраку) має на увазі, що представницька демократія гарантує їм право перебувати при владі та захистить їх від вимог і нападок сунітів.
Суніти також підтримуватимуть уряд, принаймні на початку, оскільки це стане для них єдиною можливістю отримати належну їм, на їхню думку, частку влади, ресурсів і доходів. Курди приймуть його, бо вважають, що нова конституція гарантує їм право контролювати велику частину запасів нафти, що залягає в надрах їхньої території, і не бажають стати об’єктом обвинувачень у тому випадку, якщо Багдад зануриться в хаос.
Шиїти, суніти та курди не візьмуться негайно ж дестабілізувати федеральну владу ще й з тієї причини, що центральний уряд у Багдаді не матиме у своєму розпорядженні ні правових, ні економічних важелів, щоб претендувати на утримувану ними владу на місцях. Отже, хоч усі угруповання в Іраку вельми зацікавлені в зміцненні центрального уряду, що має вигляд цілком дієздатного, влада цього уряду насправді буде обмеженою.
Однак уже в довгостроковій перспективі ці обмеження федеральної влади підштовхнуть Ірак до міжусобної сутички за владу та доходи. Стаття 11 нової конституції свідчить: «Усе, що не належить до виняткових повноважень федеральної влади, належить владi регіонів». Таке формулювання лише підбурює одне проти одного центральний уряд і регіони в боротьбі за політичний пріоритет.
Крім того, згідно з чинним законодавством, армія підпорядковується не уряду в Багдаді, а можновладцям у регіонах, а конституція Іраку гарантує місцевій владі право привласнювати собі доходи, що надходять від нових родовищ нафти, розташованих у межах їхньої юрисдикції. Насправді, хоч збір доходів від діючих родовищ входить у компетенцію центрального уряду, немає жодного закону, що забороняв би місцевим чиновникам модернізувати старі родовища та заявити, що вони нові.
Вплив такої ситуації навряд чи можна переоцінити. На нафту припадають близько 98% нинішніх експортних надходжень Іраку. Це — «еліксир життя» для економіки Іраку та джерело грошових коштів, які знадобляться центральному уряду для побудови надійних державних інститутів. Попри те, що потоки міжнародної фінансової допомоги залишаються значними, кошти на реконструкцію з-за кордону почнуть вичерпуватися після формування в Іраку центрального уряду. Як результат, у національного уряду не буде ні влади, ні коштів для управління Іраком.
Більш того, цілком можливо, що ескалація насильства, яка вже почалася між шиїтами та сунітами, не дозволить уряду Іраку тривалий час підтримувати навіть видимість ефективності своєї діяльності. Плюс свого вагомого слова ще не сказали курди. Вони досягли відносного економічного благополуччя, а їхні політичні інститути стають дедалі помітнішими й ефективнішими. Таким чином, на сьогодні вони не мають жодних підстав порушувати статус-кво. Але в 2006 році ця стабільність має витримати нові випробування.
Губернаторські вибори в листопаді цього року примусять курдських політичних суперників виступати з опозиційними програмами, а деякі кандидати для досягнення верховенства в передвиборних перегонах вдадуться до популістських закликів до незалежності. Більш стримані у цей же час ратуватимуть за відстрочку того, що може призвести до розколу запланованого на 2007 рік референдуму з питання остаточного статусу багатого на нафту міста Кіркук.
Цілком імовірно, що тертя, породжуване передвиборною політичною діяльністю, підігріє невдоволення також серед шиїтів і сунітів. Існує величезна небезпека, що від сектантської політики нового Іраку виграють ті, хто найбільше наобіцяє своєму електорату, — за рахунок центрального уряду й інших груп населення країни. Дебати з приводу можливих поправок до конституції для заспокоєння обурених сунітів і знешкодження повстанського руху також здатні посіяти міжусобну ворожнечу.
Однак ще небезпечніша ймовірність того, що шиїти, суніти, курди, або всі разом, вирішивши, що обрані ними чиновники не надають обіцяної вигоди та заступництва, почнуть переслідувати свої особисті інтереси неполітичними засобами. Деякі шиїти можуть звернутися до лідерів бойовиків, суніти — до бунтівників, а курди — до лідерів, які вимагають незалежності.
У цьому випадку під питанням опиниться саме майбутнє Іраку як незалежної держави. Будь-які сепаратистські кроки курдських лідерів втягнуть в іракську політику Туреччину. Водночас захист іракських чиновників, наданий американськими військами, слабшатиме в міру поступового виведення військ, і виниклий у сфері гарантування безпеки вакуум постарається заповнити Іран.
Якщо підбити підсумок, то уряд Іраку, можливо, й здаватиметься дієздатним протягом значної частини 2006 року, прагнучи при цьому слугувати взаємно суперечливим інтересам окремих груп суспільства в стані глибокого розколу. Слабкість центральної влади, тривале насильство з боку бунтівників, дедалі більший вплив Ірану на Багдад і шиїтських лідерів на півдні країни на тлі довільної течії сектантської політики дають підстави припустити, що новий Ірак до кінця цього року ставатиме чимраз менш стабільним.
Ян БРЕММЕР — президент Eurasia Group, фірми, що надає консультації з питань політичних ризиків. Оглядач газети «Файненшл таймс» і викладач Колумбійського університету
