Єврозона перебуває в центрі глобальної фінансової кризи, оскільки там, на території другої за значимістю валюти після долара, криза справді вдарила по слабкій «структурі», а не по державі з реальною владою. Це структура, яка розбазарює довіру громадян і ринків у своїй здатності розв’язувати конфлікти, при цьому підштовхуючи міжнародну фінансову систему до катастрофи.
Іншими словами, сьогодні фінансова криза відображає політичну кризу єврозони, яка ставить під сумнів саме існування європейського проекту загалом. Якщо європейський монетарний союз загине, зможе вижити лише невелика частина спільного ринку, а також європейських інституцій і договорів. Ми змушені будемо списати 60 років успішної європейської інтеграції, і наслідки цього невідомі.
Це падіння співпаде з появою нового світового порядку, по мірі того, як два століття західного домінування підійдуть до завершення. Сила і багатство зміщуються у бік Східної Азії та інших країн, що розвиваються, тоді як Америка переймається власними проблемами і переорієнтацією від Атлантики до Тихого океану. Якщо європейці не займуться своїми інтересами зараз, то ніхто не зробить це за них. Якщо Європа сьогодні не стане агентом своєї власної долі, вона стане мішенню нових світових держав.
Причина європейської кризи не зводиться до 30 років неолібералізму. Також ця криза не є результатом розриву міхура активів, викликаного спекуляціями, порушенням Маастрихтського критерію, роздмухування боргу чи жадібних банків. Так само важить, як і всі ці чинники, що європейська проблема полягає не в тому, що сталося, а в тому, чого не сталося: створення спільного європейського уряду.
На початку 1990-х років, коли більшість держав-членів Європейського Союзу вирішили створити монетарний союз зі спільною валютою і центральним банком, ідеї центрального уряду не вистачило підтримки. В результаті ця фаза будівництва монетарного союзу була відкладена, залишаючи значну споруду без міцної основи, аби забезпечити стабільність у період кризи. Монетарний суверенітет став спільною метою; проте влада, необхідна для його здійснення, залишилася в національних столицях.
На той час вважалося, що формалізованих правил, які накладають обов’язкові ліміти на дефіцити, борги та інфляцію, буде достатньо. Проте ця основа правил виявилася ілюзією: принципи завжди потребують підтримки влади; інакше вони не можуть витримати випробування реальністю.
Єврозона, конфедерація суверенних держав з єдиною валютою і загальними принципами та механізмами, зараз провалює цей тест. Нездатна рішуче відреагувати на кризу, єврозона втрачає довіру, яка є найважливішим активом будь-якої валюти. До тих пір, поки політична влада в Європі не буде європеїзована, коли поточна конфедерація перетвориться на федерацію, єврозона і ЄС приречені на розпад. Політична, економічна і фінансова вартість ренаціоналізації буде величезна; розпаду ЄС бояться в усьому світі недаремно.
З іншого боку, якщо вирішити сьогодні проблему політичного дефіциту валютного союзу, по-перше, створивши фіскальний союз (спільний бюджет і спільні зобов’язання), буде можлива реальна політична федерація. І давайте з’ясуємо: щось менше, ніж Сполучені Штати Європи, не буде досить сильним, аби запобігти катастрофі.
Подобається нам це чи ні, єврозоні доведеться діяти у ролі авангарду ЄС, оскільки ЄС загалом, з його 27 державами-членами, не захоче і не буде в змозі прискорити політичне об’єднання. На жаль, одностайну підтримку необхідним змінам до договору ЄС просто не можна забезпечити. Отже, що має бути зроблено?
Європейці досягли вирішального прогресу в інтеграції за рамками договору ЄС (але багато в чому в європейському дусі), коли вони погодилися відкрити свої кордони за допомогою так званої Шенгенської угоди (сьогодні частини договорів ЄС). Ґрунтуючись на цьому успішному досвіді, єврозона повинна уникнути первородного гріха ЄС — створення наднаціональної структури, якої не вистачало демократичній легітимації.
Єврозона потребує уряду, який, за станом справ на сьогоднішній день, може складатися лише з відповідних глав держав і урядів — розвиток, який вже почався. І оскільки не може бути фіскального союзу без єдиної бюджетної політики, нічого не можна вирішити без національних парламентів. Це означає, що необхідна «Європейська палата», яка включає лідерів національних парламентів.
Спочатку така палата може бути консультативним органом із збереженням компетенції національних парламентів; далі, базуючись на міжурядовій угоді, вона має стати реальним органом парламентського контролю і ухвалення рішень, що складається з делегованих членів національних парламентів. Звичайно, оскільки такий договір означатиме масштабну передачу суверенітету європейським міжурядовим інституціям, їй знадобиться пряма всенародна легітимація через референдум у всіх державах-членах, у тому числі й у (і особливо) Німеччині.
Нічого з цього не дає відповідей на важливі питання, такі як спільна політика, аби забезпечити економічну стабільність і просування зростання. Але якщо ми навчилися чогось з нинішньої кризи, то це тому, що такі питання не можна навіть сформулювати доти, доки в єврозони не буде надійної інституційної основи з міцним фундаментом, що складається з реального уряду, ефективного парламентського контролю і справжньої демократичної легітимації.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини в 1998—2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
