Сьогодні світовому ліберально- демократичному порядку кинуто серйозний виклик з боку недемократичних, але великих держав, що перебувають на підйомі, давніх противників Заходу часів «холодної війни». Йдеться про Китай і Росію, які зараз живуть і діють в умовах «авторитарно-капіталістичних», а не комуністичних режимів.
Така категорія країн не нова — авторитарні капіталістичні держави до 1945 року грали важливу роль у системі міжнародних відносин.
Але відтоді їх практично не існувало. Ліберально-демократичний табір розгромив усіх своїх авторитарних, фашистських і комуністичних суперників у трьох великих протистояннях великих держав ХХ століття — двох світових воєн і однієї «холодної війни».
Виникає спокуса приписати такий результат подій особливим властивостям і внутрішнім перевагам ліберальної демократії. Однак, у випадку з кожним окремим противником, причини перемог ліберальної демократії були різними.
Падіння Радянського Союзу зумовлене обмеженістю його економічної системи. Але недемократичні капіталістичні держави Німеччина та Японія були переможені у війні здебільшого тому, що це були середнього розміру країни з обмеженими ресурсними базами.
Отже, вирішальну роль у зміні балансу сил на користь демократичних держав зіграли не невід’ємні переваги ліберальної демократії, а чинники випадковості. І головним таким чинником випадковості були Сполучені Штати Америки.
США протягом усього ХХ століття за своєю потужнiстю перевершували сили двох наступних за ними разом узятих держав не лише завдяки їхній демократично-капіталістичній системі, а й однаковою мірою внаслідок своїх справді континентальних розмірів. Саме цей чинник схиляв шальку терезів у співвідношенні сил у той бік, на якому був Вашингтон.
Тому, якщо якийсь чинник і додавав ліберальним демократіям сили, то передусім це було існування Сполучених Штатів, а не їхні власні природжені переваги. Насправді, якби не США, ліберальна демократія цілком могла б програти всі великі битви ХХ століття.
Така твереза думка дуже часто ігнорується в дослідженнях на тему поширення демократії в ХХ столітті. Але завдяки їй світ сьогодні виглядає набагато несталішим і залежним від різних обставин, ніж передбачають лінійні теорії розвитку.
Це дуже правильно в світлі недавнього початку бурхливого зростання недемократичних держав, передусім авторитарного і капіталістичного Китаю, що швидко розвивається. Росія також відходить від свого посткомуністичного лібералізму й набуває дедалі авторитарнішого характеру в міру посилення її економічного впливу.
Дехто вважає, що ці країни можуть у результаті стати ліберальними демократіями завдяки поєднанню внутрішнього розвитку, фінансового благополуччя та зовнішнього впливу.
З другого боку, у них може виявитися достатньо сил, аби створити новий — недемократичний, але економічно розвинений «другий світ». Вони спроможні встановити потужний авторитарно-капіталістичний порядок, що об’єднує політичні еліти, промислові та військові кола. Такий порядок був би націоналістичним за спрямуванням; він брав би участь у глобальній економіці на своїх власних умовах, як це робили дві імперії — Німеччина та Японія.
Перейшовши від комуністичної командної економіки до капіталізму, Китай і Росія перемкнулися на набагато ефективніший тип авторитарного правління. Хоча підйом цих великих авторитарних капіталістичних держав не обов’язково мусить призвести до недемократичної гегемонії або до війни, він може означати, що майже цілковите панування ліберальної демократії після розпаду Радянського Союзу було недовговічним і що загальний «демократичний світ» поки що дуже далекий.
Пекін, Москва, та їхні майбутні послідовники цілком можуть стати противниками демократичних держав, створюючи тим самим потужний потенціал для виникнення небезпек і конфліктів. У той же час, вони володітимуть набагато більшою силою й владою, ніж колишні суперники демократій — просто тому, що вони великі й капіталістичні.
Найважливішою противагою в цій ситуації залишаються Сполучені Штати. Незважаючи на всю ту критику, яка звучить на нашу адресу, США та їхній альянс з Європою є єдиною дуже важливою надією на майбутнє ліберальних демократій.
Як і у ХХ столітті, Сполучені Штати Америки залишаються найважливішим гарантом того, що ліберальна демократія не перейде до оборони на слабких позиціях, що знаходяться на периферії міжнародної системи.
Азар ГАТ — професор Тель-Авівського університету, спеціалізується на питаннях національної безпеки. Автор книжки «War in Human Civilization» («Війна в людській цивілізації»). Повніший текст цієї статті з’явиться в номері Foreign Affairs за липень/серпень.
