Після закінчення холодної війни всі бар’єри звалилися, і світова економіка зазнала фундаментальних змін. До 1989 року світовий ринок включав від 800 млн. до 1 млрд. осіб. Сьогодні він утричі більший і продовжує рости. Дійсно, ми є свідками однієї з найзначніших революцій у сучасній історії, й це проходить практично непоміченим. Із моделі, що застосовується до меншої частини світового населення, «західне споживче суспільство» стає домінуючою економічною моделлю у світі, якій все складніше знайти альтернативу. До середини століття її закони можуть управляти життям семи мільярдів осіб.
Захід створив економічну модель XXI століття з її доти нечуваним рівнем життя, і майже всі країни й регіони намагаються перейняти її будь-якою ціною. Коли в 1970-х Римський клуб опублікував свою знамениту доповідь «Межі росту», реакцією на нього була тривога. Однак із часом, у міру того як світова економіка продовжувала зростати без перебоїв, а в нинішню епоху глобалізації, схоже, і без меж, похмурі прогнози Римського клубу все більше перетворювалися в об’єкт насмішок. Однак основне припущення Римського клубу, що ми живемо й працюємо в глобальній екосистемі з обмеженими ресурсами й можливостями, знову повернулося на порядок денний.
Світ сьогодні не стурбований «межами росту», але усвідомлення впливу росту на клімат і екосистему Землі стає повсюдним. Наприклад, Китаю щорічно необхідно 10% зростання економіки для того, щоб тримати свої величезні економічні, соціальні й екологічні проблеми під контролем. У цьому не було б нічого сенсаційного, якби Китай був такою країною, як Люксембург або Сінгапур. Але населення Китаю становить 1,3 млрд. осіб. Так що наслідки його економічного росту набагато серйозніші.
Зростаючий попит у Китаї та Індії, разом узяте населення яких становить 2,5 млрд. осіб, надає все більший вплив на глобальний попит на енергоносії, сировину й продовольчу продукцію. Інші великі густонаселені країни Азії та Південної Америки, що розвиваються, слідують за кроками цих гігантів. Ціни на сировину, що постійно зростають, на сільськогосподарську продукцію та енергоносії вже відображають занепокоєність щодо перебоїв із постачанням у майбутньому.
Ці небажані наслідки експансії світових ринків досягли тривожних пропорцій у відносно короткий проміжок часу. У цьому або наступному році Китай обжене Сполучені Штати як найбільше у світі джерело CO2, навіть якщо його викиди на душу населення й становлять тільки п’яту частину, якщо не менше, рівня США. Що буде зі світом, коли Китай скоротить цю різницю до половини? Індія також лише трохи відстає від Китаю за рівнем викидів парникових газів.
Чи зможе світова екосистема поглинути ці додаткові викиди без значних змін в екосфері? Звичайно, ні, як сьогодні попереджає більшість кліматологів. Ці дані були відомі давно, і мало хто заперечує, що зміна клімату, яка швидко прискорюється внаслідок діяльності людини, дійсно існує. Але з абсурдних дебатів щодо кліматичних змін можна зробити висновок, що світу необхідна зміна в політичному й психологічному настроях, а не глибока соціальна й економічна трансформація. Так що, незважаючи на гучні промови, мало що робиться в цьому напрямі. Країни, що розвиваються, продовжують зростати. США майже повністю відмовилися від участі в глобальній боротьбі із забрудненням навколишнього середовища і за рахунок неконтрольованого зростання зміцнюють своє положення як провідний у світі забруднювач. Те саме стосується і Європи, і Японії, хоч і в менших масштабах. У зв’язку з цією глобальною проблемою країни «Великої вісімки» ухвалили героїчне рішення: вісім найбагатших промислових країн, які також є найбільшими у світі забруднювачами навколишнього середовища, дали обіцянку «серйозно розглянути» скорочення своїх викидів наполовину до 2050 року. Цього риторичного героїзму досить для того, щоб світу забракло слів. Дійсно, ще треба подивитися, чи зможе Європейський Союз коли-небудь виконати свою обіцянку скоротити викиди СО 2 на 20%—30% до 2020 року. Поки ЄС не знайшов практичного способу зробити це.
Але розв’язання проблеми глобальної зміни клімату ясне, як день. Єдиний шанс досягнути поліпшень — це відділити економічне зростання від споживання енергії й викидів. Це повинно статися в країнах, що розвиваються, але ще необхідніше в старих індустріальних економіках.
Таке відділення може статися, тільки якщо ми відмовимося від ілюзії, що за забруднення навколишнього середовища не треба платити. Ми більше не можемо безкарно продовжувати субсидувати економічне зростання й підвищення рівня життя за рахунок навколишнього середовища. Населення світу просто дуже велике, щоб дозволити собі це.
Відмова від цієї ілюзії вимагає створення світового ринку емісій — все ще дуже далека мета. Це також вимагає більшої енергоефективності, що означає скорочення відходів як у виробництві, так і в споживанні енергії. Зростання цін на енергоносії вже підштовхує нас у цьому напрямі, але це знання ще не стало загальним надбанням. І нарешті, це вимагає технологічного й політико- економічного прориву на користь джерел енергії, що відновлюються, а не на повернення до атомної енергії або вугілля. По суті ми стоїмо перед обличчям проблеми нової «зеленої» промислової революції. Розв’язання цієї глобальної проблеми також дає величезну можливість для майбутнього процвітання й соціальної справедливості, яку ми не повинні впустити.
Звичайно, в міру здійснення цих змін з’явиться безліч впливових сторін, що програли. І вони не прийматимуть своє падіння без боротьби. Нині вони ще тримають все під своїм контролем, що відбивається в пустих розмовах і відсутності дій. Саме це й повинно змінитися.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 роки, лідер Партії зелених протягом майже 20 років.
