У 1970-х роках Римський клуб та інші організації попереджали про майбутній гострий брак їжі, нафти та інших предметів першої необхідності, що, очевидно, невблаганно настає внаслідок зростаючого попиту на обмежені ресурси.
Останнім часом ми чуємо прогнози неминучих «водних війн» — прогнози, які ґрунтуються на побоюванні, що для задоволення потреб населення Землі, кількість якого збільшується й яке швидко урбанізується, прісної води просто не вистачить.
Ця тривога зрозуміла: зараз майже 2,6 млрд. осіб не мають постійного доступу до чистої питної води для купання, приготування їжі й основних санітарних потреб. І наслідки вже по-жахливому очевидні: за оцінками, два мільйони дітей щорічно помирають через те, що їхні сім’ї не мають питної води або доступу до каналізації.
При цьому раціональний аналіз проблеми показує, що немає жодної об’єктивної причини — фінансової, матеріально-технічної або географічної, через яку не можна було б забезпечити бідних достатньою кількістю чистої води для задоволення їхніх основних людських потреб. Як ми бачимо на прикладі основних зернових культур і вуглеводнів, наявність найважливіших ресурсів і постачання їх залежить від багатьох чинників. Серед них інколи зустрічаються об’єктивно непередбачувані, такі як змінні ринкові стимули й технологічні інновації, а також зміни в інвестиційних і стратегічних планах держав. А іноді відсутня така складова, як політична воля.
9 листопада 2006 року в Кейптауні Програма розвитку ООН представила нове дослідження, яке розвінчує багато міфів, пов’язаних із глобальною водною кризою, в тому числі — міф про неминучість трансграничних конфліктів через водні ресурси, й пропонує безліч практичних рішень.
Головний аргумент виданої доповіді про розвиток людини за 2006 рік («Що криється за браком води: влада, бідність і глобальна криза водних ресурсів») полягає в тому, що доступ до надійного й доступного джерела води потрібно вважати одним із основоположних прав людини. Уряди можуть і повинні визнати це право, забезпечивши всім громадянам можливість отримувати як мінімум 20 літрів чистої води на добу, причому це стосується й тих, хто не в змозі за це платити, їх необхідно забезпечувати водою безкоштовно.
Безперечно, в багатьох частинах планети гостро стоїть проблема дефіциту води, яку підсилює глобальне потеплення. Коли йдеться про воду або про більш широке питання глобального потеплення, проблема полягає не в наявності сукупних ресурсів, а в тому, які пріоритети ставлять перед собою політичні лідери як на національному, так і на міжнародному рівні.
Одна з цілей розвитку тисячоліття — до 2015 року скоротити вдвічі частку людей, які не мають доступу до чистої питної води. Якщо ми не зробимо рішучих кроків, то для 234 млн. людей це завдання не буде виконане.
Часто ціна на воду розраховується за помилковим принципом: ціна води виходить вищою для найбідніших. Для жителів міських нетрів ціна води — одна з найвищих у світі. Найбідніші домогосподарства Сальвадору, Нікарагуа та Ямайки витрачають на воду понад 10% своїх прибутків, тоді як жителі Великої Британії вважають рахунки за воду, що становлять понад 3% їхнього бюджету, серйозним навантаженням.
У дискусії про стратегію постачання населення водою надто часто домінують безперспективні дебати про те, кому мають належати підприємства, які займаються водопостачанням, — державі чи приватному бізнесу. Тут немає необхідності обирати, оскільки існує широкий спектр раціональних фінансових і стратегічних підходів до розв’язання цієї проблеми, більшість з яких ґрунтуються на тому або іншому поєднанні участі державного й приватного секторів. Справжній виклик — як забезпечити питною водою тих, хто практично не в змозі за неї платити.
Як правило, домогосподарства, підключені безпосередньо до комунальних водопроводів, отримують найдешевшу воду. Бідним же, щоб купити воду, доводиться пройти через мережу посередників — власників автоцистерн, продавців та інших постачальників води. Кожен крок, який вони змушені робити, не маючи прямого доступу до джерела води, збільшує її ціну.
У ПАР уже існують основні стратегічні рамки для розв’язання цієї проблеми. За часiв апартеїду доступ до води був одним із чинників расового розділення. Після падіння режиму апартеїду, коли проблеми водопостачання були поставлені на правову основу, в громадян з’явилася впевненість в їхньому законному праві вимагати звіт від місцевих органів самоврядування, приватних комунальних підприємств і національного уряду.
Уряд скористався своїми регулюючими повноваженнями й зажадав, щоб всі муніципалітети надавали кожному домогосподарству як базовий мінімум 25 літрів води на добу безкоштовно. При цьому він поставив за мету — забезпечити до 2008 року безкоштовно базове водопостачання для всіх і гарантувати, щоб жодне домогосподарство не було від джерела води далі ніж на відстані 200 метрів. Це завдання ще повністю не вирішене, але громадяни ПАР справедливо очікують від уряду виконання його обіцянок.
І віддалені провінційні містечка, й мегаполиси світу, які народжуються й розвиваються, потребують серйозних інвестицій у системи водопостачання. Будуть потрібні великі витрати, і в багатьох випадках обійтися без фінансової допомоги буде неможливо. Однак остаточна ціна відмови від вкладення коштів у забезпечення населення чистою водою, яка виражається у витратах на охорону здоров’я, в падінні продуктивності праці й, у кінцевому результаті, в людських життях, набагато перевершує необхідні сьогодні інвестиції.
Перед промисловими центрами XIX сторіччя, які розвиваються, стояли такі ж самі проблеми. Рівень дитячої смертності в Нью-Йорку й Лондоні можна порівняти з тим, який ми спостерігаємо сьогодні в країнах, які розвиваються, — й з тих же основних причин. Ці міста вклали значні кошти в комунальні системи водопостачання, що дозволило швидко скоротити поширення шлунково- кишкових захворювань, створило підґрунтя для економічного зростання й підвищення якості життя. Усе це можна зробити.
У доповіді про розвиток людини за 2006 рік міститься заклик до всіх країн, що розвиваються, розробити національні плани з прискорення темпів розвитку систем водопостачання й каналізації, виділити на ці амбіційні цілі мінімум один відсоток ВВП і підготувати чіткі стратегії подолання нерівності. Сьогодні державні витрати на громадське водопостачання, як правило, менші за 0,5% ВВП.
Крім того, в доповіді наголошується на необхідності розробки глобального плану дій під керівництвом «великої вісімки», який поставить проблеми водопостачання й каналізації на пріоритетне місце у світовій програмі розвитку. Автори доповіді наполягають на необхідності щорічного виділення додаткової міжнародної допомоги на водопостачання й каналізацію в розмірі 3,4 — 4 млрд. доларів США — допомоги, яка потрібна вже давно, яка принесе величезну віддачу в плані поліпшення здоров’я населення, підвищення продуктивності праці й базової якості життя.
Кожна з восьми цілей розвитку тисячоліття (ЦРТ) нерозривно пов’язана з усіма іншими, тому, якщо ми не досягнемо мети щодо водопостачання й каналізації, то швидко зникне надія й на досягнення інших семи. Ми несемо колективну відповідальність за виконання цих завдань. І з практичного, й з етичного погляду складно уявити собі ліпший вклад у здоров’я й добробут тих, хто живе в бідності.
