Джуліан Ассанж, засновник WikiLeaks, — знову в новинах, цього разу після того, як колишній швейцарський банкір Рудольф Елмер передав йому конфіденційну інформацію про близько двох тисяч багатих людей, яка, за твердженням Елмера, містить докази щодо відмивання грошей і ухиляння від сплати податків. Елмера швидко визнали винним у порушенні закону Швейцарії про збереження банківської таємниці, проте деякі журналісти вимагали, аби Ассанжа притягнули до відповідальності за його роль у цій справі. Так, мабуть, відбувається лише у Сполучених Штатах.
Там, у розпал дебатів з оприлюднення WikiLeaks секретних американських каблограм Державного департаменту США й у міру того як уряд загрожує Ассанжу екстрадицією й кримінальним переслідуванням, поважні журналісти шукають захистку. Можна було чекати, що передові статті The New York Times, Wall Street Journal і USA Today, не загадуючи вже про всі основні телеканали, виступлять на захист права WikiLeaks на публікацію. Натомість все, що ми почули, — це невміле, оглушливе й приголомшливо лицемірне мовчання... або ще гірше.
Більшість американських журналістів повною мірою розуміють, що Ассанж отримав секретні матеріали законним шляхом; сторона, яка несе кримінальну відповідальність, — це той, хто оприлюднив матеріал на сайті. Він не є еквівалентом Даніеля Еллсберга, який у 1971 році незаконно опублікував документи Пентагона, секретну історію військових США про війну у В’єтнамі, а, скоріше, його можна порівняти з The New York Times, яка вчинила сміливе і правильне рішення опублікувати цей матеріал.
Крім того, американські журналісти прекрасно знають, що вони також постійно займаються передачею секретних матеріалів — насправді, багато відомих журналістів США зробили прибуткову кар’єру, роблячи саме те, що зараз робить Ассанж. Будь-який званий обід в медійних колах у Нью-Йорку або Вашингтоні не обходиться без журналістів, які відважно показують потенційним працедавцям свої товари або торгують один із одним зв’язками, передаючи секретну інформацію.
Недавно на CNN виникла довга пауза, коли я запитала правового аналітика Джеффрі Тубіна — який закликав до арешту Ассанжа — чи дійсно він ніколи не передавав секретної інформації? Це те, що роблять, врешті-решт, серйозні журналісти: їх робота полягає в тому, аби знайти те, що урядовці не хочуть розкривати.
Також американські журналісти знають, що уряди встановлюють гриф секретності на інформацію в основному для того, щоб вона викликала збентеження, або в цілях раціональності, а не тому, що вона дійсно зачіпає національну безпеку. Багато з бестселерів репортера Washington Post Боба Вудворда, які зробили його найбільш високооплачуваним журналістом Америки, ѓрунтуються на секретній інформації.
Отже, де ж вимоги заарештувати Вудворда? Чому всі ці журналісти, які отримують похвалу і гроші за те, що зробив Ассанж, боязко мовчать (у кращому разі), тоді як їхній колега видавець опинився перед загрозою екстрадиції, заборони і звинувачень у шпигунстві (які можуть призвести до смертного вироку), не говорячи вже про заклики до його вбивства?
Однією з причин можуть бути звинувачення проти Ассанжа у статевому збоченні. Та будь-який серйозний журналіст знає, що ці два питання не мають змішуватися. Право на вільне висловлювання мають і шахраї, і негідники, і порочні особи, і навіть злочинці. Насправді, найвідоміші судові розгляди з питань свободи слова — які, як передбачається, повинні показувати силу й моральну міць Америки — стосуються захисту висловлювань, які більшість гідних людей ненавидять.
Таким чином, ще раз: чому американські журналісти і редактори перетворили Ассанжа на парію? За словами Ненсі Юсеф, журналістки газети McClatchy, Комітет свободи преси закордонного прес-клубу Америки в Нью-Йорку поставив Ассанжа в розряд «не один із нас». The Associated Press відмовляється його коментувати. І навіть Національний прес-клуб вирішив не говорити публічно про можливість того, що Ассанж може бути звинувачений у злочині. Натомість його захист припав на долю іноземних організацій преси.
Випадок з Ассанжем свідчить, що для того, аби закрити відкрите суспільство, не потрібний переворот. Вам потрібно лише виконати кілька ключових критично важливих завдань. Одне з них полягає в тому, аби залякати журналістів, скажімо, звинувативши видатного кореспондента у «зраді» або створенні загрози національній безпеці через його репортерську діяльність, а потім погрожувати йому тортурами, показовим процесом або безстроковим утриманням під вартою. Не потрібні масові арешти або нові погрози, оскільки інші журналісти відразу починають пильнувати за порядком і займатися самоцензурою — й атакувати «зрадника» у своєму середовищі.
Істеблішмент журналістів США вважає Ассанжа «не одним із нас» ще з однієї причини. Бізнес-модель американської журналістики терпить крах; люди, які повинні захищати Ассанжа, стикаються з перспективою зниження заробітної плати і безробіття, маючи велику заборгованість перед засобом масової інформації, який вони представляють. Ці корисливі забобони журналістів щодо середовища, в якому вони не є контролерами, заважають їм визнати, що Ассанж є видавцем, а не якимось гібридним блогером-терористом.
У цьому, як не парадоксально, вони стали схожими на обурених чиновників уряду США, які сьогодні загрожують Ассанжу й які вже не у змозі контролювати потік інформації. У своїй поведінці щодо Ассанжа уряд США і великі американські ЗМІ опираються майбутньому, в якому немає традиційних контролерів, і всі інститути живуть у скляному домі.
Ось чому переслідування Ассанжа марне і безглузде. Навіть якщо його назавжди закриють, світ майбутнього — це світ WikiLeaks. Спроба звинуватити його рівнозначна звинуваченню того, хто першим встановив телефон. Через п’ять років усі основні інститути можна тримати підзвітними за допомогою їхніх власних версій WikiLeaks — так аби платники податків, акціонери, члени університетських общин і т. ін. могли дізнатися про те, що традиційні контролери вважають за краще приховувати.
Коли з них знущаються, журналісти можуть у відповідь захистити себе лише бойовими діями — як група. А коли технологічні зміни неминучі, їх інтеграція у відкрите суспільство має бути одним із головних завдань журналістики. Але ця місія в Америці, здається, тепер утрачена.
Наомі ВОЛЬФ — політичний активіст і соціальний критик. Її остання видана книга має назву «Дайте мені свободу: посібник для американських революціонерів».
